logo-gmail-24 logo-calend-24
logo-drive-24

Добровольное пожертвование




 


Home Новости
Новости Украинской Евангельской Семинарии Богословия
Відповідальність бути грамотним PDF Печать E-mail

Ексклюзивне інтерв’ю диктора, журналіста й ведучого Українського радіо, основного дикторського голосу офіційних заходів України Дмитра Хоркіна сайту УЄТС

—      Ви в молодому віці досягли значних успіхів у своїй професії. Розкажіть, як починалася Ваша кар’єра?

—      Ще у старших класах, а потім і в університеті я вів усі заходи, які там відбувалися. А коли мені знадобилися додаткові гроші, став заробляти їх тим, що вмів найкраще. Я пройшов кастинг на радіо, і мене одразу взяли, це було у 18 років.

—      А усвідомлення важливості грамотного мовлення, риторики загалом, коли до Вас прийшло?

—      Це в мене з дитинства. У нашій родині до цього завжди пильно ставилися, мама обов’язково виправляла, якщо щось говорилося не так. І, мабуть, також комплекс відмінника дався взнаки. Я закінчив школу із золотою медаллю і, знаєте, як це буває: ти намагаєшся в усьому бути правильним. Можливо, якби не перфекціонізм, моє життя складалося б щасливіше.

—      Розкажіть трохи про Вашу роботу на «Світлому радіо».

—      Для мене робота на «Світлому радіо» — це не питання грошей, не питання престижу, це територія особливої корпоративної культури, там приємно бути. Схоже на атмосферу в УЄТС. Це відчувається. Я думаю, секрет в тому, що керівники цих організацій проходили підготовку на Заході, де зовсім по-іншому ставляться до працівників. Тому є розкутість, домашня атмосфера — не в тому розумінні, що в капцях, а в тому, що можна пити каву й водночас плідно працювати. Тож я дуже люблю працювати на «Світлому радіо», хоча буваю там не так часто, як хотілося б, через велику завантаженість на Національному радіо, моєму основному місці роботи.

—      На семінарі Ви наголошували на важливості грамотного мовлення…

—      Так, це дуже важливо. Вважають, що перше враження про людину, коли вона з’являється на публіці, складається на підсвідомому рівні саме з того, як вона говорить. Звісно, найперше сприймають зовнішність, є ще й репутаційний бек-граунд, тобто те, що про тебе чули чи як тебе рекомендували. Але потім ти залишаєшся сам на сам із аудиторією, починаєш говорити, і це виходить на перший план. І те, який у людини голос, яка подача, яка грамотність мовлення і лексичне багатство, уже показує і її інтелект, і ступінь її вимогливості до себе. Якщо говорити конкретно про ваш навчальний заклад, то мистецтво риторики дуже важливе і для музикантів, яким, можливо, в майбутньому доведеться давати інтерв’ю, і тим більше для теологів, які будуть виголошувати проповіді чи якось іще доносити до людей свої знання. Мова повинна допомагати пастору в роботі з людьми, а не заважати йому. Без володіння хорошою технікою мовлення голос не матиме витривалості, він втомлюватиметься, втрачатиметься чіткість, а відтак погіршуватиметься сприйняття в людей, для яких ти проповідуєш чи розповідаєш. Тим часом завдяки простим вправам, які я показував на майстер-класі, можна досягти значних успіхів у зміцненні свого голосу. Тільки важливо, щоб техніки мовлення навчала людина, яка сама має мовну практику, акторську чи дикторську, тому що ці люди багато працюють над тим, щоб їхнє мовлення було філігранним і в плані чіткості, і в плані грамотності.

Про що часто забувають проповідники: вони не лише несуть якесь послання, а й стають взірцем для тих, хто їх слухає. Якщо ти постійно кажеш (російською мовою) «пасторá», «лидерá», «служителя»,«пожертвовáния», «ходатáйство» замість «посторы», «лидеры», «служители», «пожéртвования», «ходáтайство», ти задаєш тон, і твоя паства стає такою самою неграмотною, як ти. До того ж, якщо я правильно розумію, однією з місій Церкви є навернення до віри й залучення нових людей. Тож, якщо ти не збираєшся ловити рибу в акваріумі, а виходиш у широкий світ, то маєш бути готовий до того, що поблажок до тебе не буде, і, коли ти говоритимеш невміло, тебе просто перестануть слухати. Є тут також і питання поваги до публіки. На щастя, в УЄТС я зустрів людей, які це усвідомлюють. Також я у захваті від публіки, для якої проводив семінар. Там були студенти всіх факультетів УЄТС, викладачі, вільні слухачі. Вони слухали дуже уважно, ставили багато запитань, були розкуті. Це свідчить про те, що в семінарії хороша атмосфера.

—      Як Ви вважаєте, є різниця, якою мовою говорити?

—      Для мене зручнішою є українська мова, хоча я її вивчав з нуля, тому що ріс у російськомовному середовищі: мої батьки росіяни, і навчався я в російській школі. Але я вивчав українську мову з третього класу, а потім став працювати на українському радіо. Українська мова в радіомовленні, як на мене, наближує до аудиторії, їй геть не притаманні канцеляризми, речення будуються переважно в активі, а не в пасиві, що теж наближує до публіки. Російська мова жорсткіше унормована. У цьому є мінуси, але є й плюси, наприклад, більші вимоги до культури мовлення. В нашому, українськомовному середовищі, на жаль, поки що немає, скажімо так, зневажливого, у хорошому розумінні, ставлення до неграмотного мовлення. У середовищі російської інтелігенції соромно говорити неграмотно, тим більше на публіку, а в нас це — звичайна річ. Але це проблеми зростання, і я думаю, що в нас усе попереду. Проте хотів би зі свого боку докласти певних зусиль, щоб у нас теж була повага до своєї мови. У неї є свій кодекс, свої закони, є поняття літературної мови. В побуті ти можеш говорити, як тобі заманеться, але з кафедри, з телеекранів, з ефіру має лунати літературна мова. Публічні люди повинні добре знати мову своєї країни, показувати світові, що ми справді держава, а держава завжди має не якийсь набір говірок, а свою унормовану, літературну мову.

—      Чи вважаєте Ви, що риторику слід викладати в семінарії і як саме: як обов’язковий предмет чи як факультативний?

—      Я думаю, що найоптимальнішим варіантом буде, якщо риторику викладатимуть спецкурсом, запрошуючи для викладання практиків, для яких мовлення є професією.

—      А чи можливий такий варіант, що саме Ви вестимете цей спецкурс?

—      Все може бути.

—      І наше традиційне запитання: що Ви хотіли б побажати нашим студентам?

—      Я бажаю студентам і викладачам семінарії бажати, отака гра слів — бажання бажати. З роками людина втрачає таке бажання через те, що присвячує себе речам, які не є абсолютно важливими в житті. Це може бути надмірна увага до побуту, до себе, до якихось проблем тощо. От мені 31, я вже багато років у своїй професії, багато бачив, а щоразу йду на ефір так, начебто поспішаю на побачення — хочу бігти, хочу шукати, хочу розвиватися, хочу читати щось нове. Постійне бажання, не знаю, звідки воно береться. Напевно, я не вбив це в собі, як інші люди. Тому я хотів би, щоб ви плекали це в собі, зберігали бажання бажати. Людина живе, доки до чогось прагне.

—      Можливо, Ви зберегли таке бажання тому, що у Вас є улюблена професія, що Ви знайшли себе?

—      Ні, це не через те. Розумієте, є люди, які починають цінувати те, що в них є, тільки тоді, коли це втрачають. Я люблю природу, люблю свою країну, мені подобається саме ця пора року, бо кожна з них класна. Це такий позитивний погляд на життя. Треба насолоджуватися тим, що є, і дякувати за те, що маєш, а не чекати, коли до хати прийде біда, щоб пізнати цінність речей. Я думаю, бажання бажати в мене від любові до життя. Але ця дефініція змінна — сьогодні вона є, а завтра її можна втратити назавжди. Тому я й зичу тим, хто читатиме це інтерв’ю, берегти в собі бажання бажати.

 
Якір, який тримає тебе PDF Печать E-mail

Випускниця 2006 року програми «Теологія та християнське служіння», нині співробітниця місії «Еммануїл» Оксана Горбунова:

Я навчалася, коли академічного корпусу ще, по суті, не було. Була тільки коробка, і, як зараз пам’ятаю, на стіні при вході висіли зображення дівчинки і хлопчика з піднятими в піонерському салюті руками. Але саме тоді, під час будівництва, будувалися й наші найцінніші, найглибші стосунки одне з одним. Ми допомагали на будівництві: носили цеглу, фарбували тощо. Пам’ятаю, якось разом із американцями з партнерської церкви Коледж-Парк занесли будматеріали на верхній поверх, а вночі пішов дощ, справжня злива. І ми всі, в піжамах, в шортах — хто в чому, вичерпували воду й прикривали цемент і цеглу, щоб вони не намокли.

Чи хотілося мені цим займатися? Ні, не дуже. Але саме такі моменти мій курс ніколи не забуде. У нас тоді, звісно, не було ні мобільних телефонів, ні ноутбуків. На кожного в гуртожитку припадало ліжко й один стілець. Не було ні шаф, ні столів. Щоб приготувати домашнє завдання, треба було спускатися вниз, у класи (гуртожиток був на двох верхніх поверхах), замотуватися в пледи, бо було холодно, і так готуватися. Реферати друкували двома пальцями на «Електроніках», зберігати їх треба було на дискетах. Хтось із вас бачив дискети? Бажано було дублювати інформацію на двох-трьох дискетах, бо вони часто ламалися. Пам’ятаю, в Івана Івановича Русина, з яким я навчалася, зникло пів дипломної роботи. Він був у траурі. Ось так ми жили, і це було недавно, хоч для вас це, мабуть, звучить як з минулого сторіччя.

Кожен із вас, принаймні я на це сподіваюся, приходить в семінарію не лише заради того, щоб отримати знання й диплом, а й маючи ще якісь свої цілі. Наприклад, хтось хоче тричі прочитати Біблію, хтось долучитися до якогось служіння, хтось зрозуміти своє покликання чи пізнати себе. Я поділюся з вами тим, як реалізувалися мої прагнення.

Я три роки навчалася на стаціонарі, а потім вийшла заміж і ще рік провчилася на заочці. Я була середньостатистичною студенткою, досить борзою — Сергій Леонідович знає. Вічно чимось обурювалася, шукала правди, сперечалася щодо різних конфесій. І він завжди казав мені: «Читай Біблію, сестра». У мене була внутрішня потреба зрозуміти сутність християнства. Але не християнства як деномінаційної приналежності чи системи догм і стилю поклоніння, а християнства як способу повсякденного життя, коли тебе ніхто не бачить, християнства, яке пускає коріння десь углибині. Для мене це було дуже важливо, тому що я усвідомлювала, що не завжди матиму час на два служіння за тиждень, не завжди поруч будуть ось такі красиві, духовні, з Біблією, всезнаючі люди, готові підтримати й помолитися за тебе. Я знала, що за стінами семінарії на мене чекає щось інше. І за ці три роки навчання мені хотілося зрозуміти та укріпити те, що буде тримати мене потім. Щоб, хай там які труднощі прийдуть, мене не знесло. На жаль, серед моїх знайомих і навіть друзів є такі, кого після семінарії занесло не в той бік. А мені хотілося віднайти якір, який мене тримав би в подальшому житті.

Як я вже казала, на всі такі мої запитання Сергій Леонідович Флюгрант відповідав: «Читай Біблію». І я читала. Що ж я винесла з неї? Передусім, приклад Христа. Ісус прийшов у тілі людини, прожив людське життя, Йому не чуже те, чим живу я. Це не якийсь абстрактний, далекий бог. Про Нього не скажеш, що Він не розуміє, бо не відчув це на власній шкурі, не скажеш, що це не спрацює. Ісус реально показав на практиці й прожив те, чого Він навчає: «…хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба. Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Мф 20:26-28). І от, я жила в гуртожитку з однією дівчинкою, яка дуже мене діставала. Одного разу я не витерпіла й навіть вигнала її в коридор. Але потім стала аналізувати: «Щось тут не так. Я реагую на її зовнішні прояви, але, хай там що, її сутність не змінюється, вона і далі залишається Божою дитиною, так само, як і я. До того ж, я теж не ідеал». І з цієї дівчинки почалися зміни в мені. Спочатку мені доводилося себе ламати, а потім це стало робити значно легше — я почала дивитися на людей не за їхніми зовнішніми проявами, а за їхньою цінністю, дивитися на них як на тих, за кого помер Христос. І поступово в нашій кімнаті повага стала такою великою, що не було проблемою навіть випрати речі одна одній (а тоді ми прали вручну).

І досі в будь-якій ситуації я стараюся поставити себе на місце іншого: як я хотіла б, щоб вчинили зі мною? І ось, напевно, та відповідь, якої я шукала: ваші дари, ваші здібності, ваш життєвий досвід, ваші навички визначають ваше служіння, але тільки ваше серце визначить його сутність. Я зрозуміла, що маю, по-перше, бути чуйною, дозволити людям зупинити мене, відволікти від важливих справ (Мф 20:30-32). Я розповім вам один із прикладів готовності людини зупинитися, навіть, коли вона не має впевненості, що з цього щось вийде. У нас в місії «Еммануїл» є служіння циганам. Один наш керівник замислився над тим, що просто давати дітям ромів їжу раз на день, як тоді було заведено в наших освітніх центрах, не розв’язує проблеми. Він постійно думав про це, але не міг знайти вихід самостійно, тому поділився думками з іншими, а ті ще з іншими. І так поступово з’явилася ідея, і ми дійшли до створення проекту, який тепер працює в 11 регіонах. Ми навчаємо ромів самостійно займатися сільським господарством, домовляємося про оренду землі для них. І ми бачимо, як змінюються ці родини. У них з’являється впевненість у завтрашньому дні, вони знають, що їм буде взимку чим годувати дітей. І з цієї дрібки, з того, що людина просто зупинилася, а не пройшла повз проблему, виросла велика справа. І, коли ти чуйний, коли вмієш зупинитися, це привертає серця людей, навіть невіруючих.

По-друге, я зрозуміла, що маю бути вдячною, маю нести своє служіння із вдячністю. Чому саме із вдячністю, а не, скажімо, з відчуттям обов’язку? Тому що, якби Христос обмежився лише тим, що віддав Своє життя заради нашого спасіння, цього уже достатньо було б для вдячності. Але Він цим не обмежився. Жоден із нас, озираючись на прожитий день, не зможе сказати, що в ньому не було Бога. Бог із нами завжди. Тому ми маємо служити Йому із вдячністю.

І третє — бути вірною. Для мене вірність — це сукупність різних якостей, зокрема й постійності. Адже не завжди все складається вдало, іноді доводиться просто триматися й не кидати розпочатого служіння. В цьому для мене вірність. Як казав апостол Павло: «Отож, брати любі мої, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!» (1Кор. 15:58). Головні слова для мене тут — «ваша праця не марнотна у Господі». Я вірю в те, що для Бога не буває маленьких служінь. Вірю, що, якщо людина заклала в собі фундамент розуміння сутності служіння Богові, то, хай би де перебувала, хоч би яку немарнотну справу робила, вона відчуватиме її важливість. Служіння мами, яка виховує своїх малюків на біблійних цінностях, не менш важливе, ніж служіння викладача недільної школи, котрий навчає десятки дітей. Так само старенька, яку ніхто не помічає в церкві, але яка молиться за пастора, в котрого каються сотні людей, робить таку само, як він, важливу справу. Можливо, вони й каються тому, що ця старенька молиться за пастора. Просто її ніхто не бачить.

І, звісно, навчання в семінарії — це час, коли можна побудувати стосунки, що триватимуть усе життя. Дружба — це найцінніше, що ви винесете зі стін семінарії. Я досі дружу з одногрупниками. У них по-різному складається життя, але всі вони — ті, хто знає мене ще з часів студентства, ті, хто підтримає, коли мені тяжко.

 
<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая > Последняя >>

JPAGE_CURRENT_OF_TOTAL
ХРИСТИАНСКИЕ САЙТЫ Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое. Твоя Библия: Библия, ответы на вопросы, христианская библиотека. Каталог христианских сайтов Для ТЕБЯ Церкви.com Церковь Христа Спасителя, Донецк, Украина