Проповідь декана богословського факультету УЄТС Дениса Сергійовича Кондюка на загальносемінарському богослужінні...

 

Сьогодні я хотів би поговорити про те, як наше поклоніння пов’язане зі служінням цьому світові. Не випадково я почну розмову з ідолів. Насправді, ця тема дуже важлива для Нового Заповіту. «Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше!»- сказано в Луки (12:34). Спрямованість нашого життя завжди пов’язана з тим, що ми любимо. Ісус, говорячи це, натякав на те, що багато людей, які ходили за Ним і вважали себе побожними, насправді приготувалися до чогось іншого.

 

А останніми словами в 1 Посланні Івана є порада стерегтися ідолів. Хоча саме Послання не про ідолів, а про те, що хтось не вірить, що Ісус прийшов у тілі й помер по-справжньому. Тож до чого тут ідоли? Коли кажеш це слово, зазвичай перед очима постає картинка якогось кам’яного боввана. Але спробуймо з’ясувати, що ж таке ідол. Чи не те, до чого я тягнуся, що мене надихає, на чому зосереджується вся моя увага? Чи не те, в чому моє серце, що є його скарбом? І це може бути чимсь, дуже далеким від Бога й від церкви. Наприклад, зараз дуже модно їздити на заробітки до Польщі, а, якщо пощастить, то й далі. Насправді, люди не хочуть їхати працювати на чужині, і навіть не заробітки їхня мета – вони хочуть захисту, стабільності, впевненості в завтрашньому дні, відчуття, що контролюють своє життя. І вони вірять, що Польща дасть їм цю силу. І оце їхній ідол. Вони готові принести жертву заради отримання почуття безпеки, стабільності тощо.

 

Нашим ідолом може бути віра в те, що гроші принесуть нам щастя: я зароблю на машину, на квартиру, на айфон хоча б, і ось тоді почнеться життя. Здавалося б, це дрібниця, але, якщо вона постійно займає мою увагу, мої думки, якщо від неї залежить мій настрій, то це означає, що моє поклоніння, моє серце прив’язане до неї. Що насправді я приношу жертву й поклоняюся не Богу, а своїм поїздкам, своїм майбутнім покупкам, своєму майбутньому чоловікові чи дружині (ось одружуся, й настане рай). В будь-якому разі, ідол – це не бовван, якого ми ставимо в куточок. Це те, до чого прив’язане наше серце, що робить його щасливим (принаймні нам так здається).

 

_MG_1587.jpg

 

Ми так створені, що завжди чогось прагнемо, тож все наше життя спрямоване до чогось. В Екклезіяста є ціла книга про хотіння чогось. І, якщо ми не до кінця бачимо в Бозі відповідь на наші хотіння, то створюємо для себе речі, які «допомагають». Адже й люди Старого Заповіту не відмовлялися від поклоніння Богові. Вони просто «про всяк випадок» робили для себе золотого тільця чи поклонялися на додачу Астарті або Ваалу. І так само ми не кажемо Богу «прощавай!», ми просто колекціонуємо божків на додачу – о, такого в мене ще нема, може, поможе. Так само і зовнішній вигляд людини може стати ідолом. Звісно, я не проти того, щоб людина мала пристойний зовнішній вигляд. Але, якщо у суспільстві тільки про це й говорять, якщо людину міряють за дорогими аксесуарами, то це стає проблемою. Статус, задоволення, багатство – це, взагалі, божки, яким поклоняються в усьому світі. Звісно, не самим грошам, а тому, що за них можна придбати.

 

І що часто відбувається? Коли ми приходимо в Церкву, нам кажуть: «Не любіть світу ні того, що у світі!» Звісно, нам хочеться бути справжніми християнами. Тому ми починаємо боятися, що хтось помітить, що ми щось любимо трошки більше. Ми починаємо ховатися. Починаємо лицемірити, усміхатися тоді, коли нам не хочеться, демонструвати почуття, яких немає. Ми не хочемо, щоб хтось бачив, що не все в нашому житті добре, що ми, можливо, не думали сьогодні вранці про Бога.

 

Часто в церкві ми боремося з ідолами через те, що лякаємо себе та інших: «Дивись, Бог покарає!» Звісно, мало хто з нас думає, що його Бог покарає, а радше боїмося, що отримаємо догану від когось у церкві – від пастора чи служителя. Тому від Бога ми сильно не ховаємося: любимо те, що й любили, робимо те, що й робили. А в церкві трохи ховаємося, бо якось перед людьми незручно. Тобто, даючи в церкві заборону на поклоніння ідолам, ми насаджуємо культуру страху. Тимчасом апостол Іван писав у своєму Посланні: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Івана 4:18). Тож, для того, щоб ідоли відійшли від нас, щоб наше життя змінилося, мало просто казати : «Я вас вижену з церкви, я вас покараю чи вам цегла на голову впаде, якщо зробите щось не те». Певний час це допомагає. Перший місяць люди бояться, що їх виженуть із церкви, а потім починають «надіятися на Бога й на Його милість» і вже бояться не так сильно.

 

_MG_1539.jpg

 

Тому страх не допомагає любити. Тому нам потрібна сповідь. Як в тому ж таки 1 Посланні писав Іван: «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1 Івана 1:9). Але я пропоную вам подивитися на сповідь не як на якусь магічну дію: я сказав, що щось зробив погано, Бог мене простив і я побіг далі. Сповідь - це насправді метанойя, тобто переміна напряму думок, переосмислення внаслідок покаяння.

 

Не треба бути християнином, щоб розуміти, що вбивати не можна. Більшість людей, навіть самі крадії, чудово знають, що красти – це погано, інакше б вони не приховували свою діяльність не лише від закону, а й там, де загрози покарання немає. Але чи допомагає це знання їм змінитися? Ні. Бо вони розмірковують: красти погано, але крадіжка приносить мені те, чого я потребую. Тому сповідь – це не просто можливість сказати «я поганий» - це можливість визнати: «У своєму житті я не бачу Бога і тому Його не люблю». Я запитую себе: «Чому мені так тяжко робити те, що хоче від мене Бог? Де моє серце? Чому моє серце не з Божим серцем?» І, відповідаючи на ці запитання (знову ж таки, це робиться не так швидко – бац, я все знаю і побіг. Це наш духовний шлях), я знаходжу причину. Дуже часто те, що ми називаємо гріхами, не є причиною наших проблем. Причина, зазвичай, набагато глибша, - те, до чого прив’язане наше серце. Але щоб знайти її, треба запитати себе: «Чому я не вірю, що Бог відповідає на мої молитви? Чому я не вірю, що він дасть мені те, про що я прошу? Чому я не вірю в те, що Бог змінить моє життя на краще?»

 

Коли ми приходимо до Бога, в нас уже все розписано, ми вже знаємо, що хочемо робити зі своїм життям, чого хочемо досягти. І дуже часто ми хрестимося не в Бога а у виконання Ним наших бажань. Тобто, плани в мене залишилися ті самі, що й до покаяння, бажання ті самі – все, що я зробив, це поставив на них хрестик, і тепер вони стали «християнські». Раніше я просто хотів заробляти гроші, а тепер хочу їх заробляти «у славу Божу». Раніше просто хотів машину, а тепер хочу «у славу Божу» і таке інше. Таким чином, насправді я продовжую шукати задоволення, радості від речей, людей, явищ, від яких і раніше шукав. Тому я маю розкривати для себе, Хто є Бог і плекати в собі почуття своєї недостойності перед Ним. Як заповідає Господь у Псалмах: «Шукайте Мого лиця!» (Пс. 26:8).

 

Чому Сам Бог є таким бажаним для нас? Тому що ми шукаємо любові, в першу чергу для себе, звісно. Але не просто відчуття, що нас люблять, а атмосфери любові. Бувало ж таке з нами, що ми зробимо щось добре людині, і від цього нам самим стає якось радісно. Хоч нам особисто, здавалося б, це нічого не дало, але насправді дало. Життя стало якесь повніше. Або трапляється, ви розділили з кимось щось. І вас це надихає. А буває, досягнете того, чого хотіли для себе, а радості немає. Чому? Тому що ми створені за образом Божим. Ми створені любити і перебувати в любові. Оскільки ж тільки Бог є Джерелом справжньої любові і тільки Він, насправді, може любити по-справжньому, а люди лише доєднуються (або не доєднуються до Його любові), то Він Сам і є метою наших бажань.

 

_MG_1556.jpg

 

В чому іронія ідолів? В тому, що ми шукаємо їх, але самі собою ідоли, як пише апостол Павло, ніщо. Це люди їм приписують якості, яких ідоли не мають, Божі якості. Ми приписуємо людям, речам, ідеям якості, яких вони не мають. Ми думаємо, що вони нам щось дадуть. Але дати може тільки Бог. Ідолопоклонство в нашому ставленні, а самі речі не погані й не хороші.

 

Бог є метою бажань не лише тому, що любить Сам, а й тому, що може навчити нас любити. Бажання любити закладене в нас від природи. Тому нас так розчулюють діти, чи навіть песики, котики й усі маленькі істоти, беззахисні, ті що цілковито залежать від нас. Нам хочеться піклуватися про них, хочеться присвятити їм своє життя. Ми хочемо самі бути, як Бог, – благословляти когось і розділяти з ним життя. І це дарує нам радість. Таким чином, любов можлива лише там, де є більше, ніж один. Тому бажання отримувати й дарувати любов реалізується по-справжньому там, де є взаємини і де є служіння ближньому. Насправді, бажане є тим, що допомагає людині ставати собою, допомагає теж любити й відкривати для себе Бога, по-своєму відкривати. Ось чому нам так приємно, коли люди приймають Євангеліє, яким ми з ними ділимося – ми бачимо, як вони переживають зустріч із Богом. Самі ми їм дати цього не можемо. Ми можемо тільки підвести їх до цього, а потім радіти за них.

 

По суті, наше життя як християн полягає в тому, щоб самим любити Бога й через цю любов являти іншим, що Він є бажаним, що Він достойний бажання всіх людей, а не тільки нашого, що саме Він є центром і метою всіх бажань. Тимчасом не секрет, що ми живемо в особливий час – коли в центр всього ставиться саме бажання. Всю сучасну економіку побудовано на задоволенні бажань. І реклама зараз не стільки описує саму річ, скільки розпалює бажання, пояснюючи, чому ми маємо купити цю річ. Ми навіть до пуття не знаємо, навіщо нам Мас – але він класний! Ми не замислюємося, навіщо нам саме ця, модна, річ. Звісно, є люди, які розбираються і мають справжню потребу в ній, але в більшості своїй ми просто хочемо її. Тому що всі хочуть, тому що рекламується. Тому ми у світі, де все побудовано на бажаннях, покликані показувати правдиву Мету і Джерело задоволення наших бажань.

 

_MG_1521.jpg

 

Пригадаймо псалом 72. Це псалом Асафа, де йдеться про те, як він ходив, дивився на нечестивих і думав: їм так добре, в них все є, і не отримують вони за свою нечестивість жодного покарання, то який сенс тоді в моїй вірі? Але потім він пішов до храму і тоді тільки зрозумів, що помилявся. Насправді, це псалом про бажання. Коли я дивлюся на інших – на їхні бажання, їхні цілі, не пов’язані з Богом, мені здається, що там вирує справжнє життя, й хочеться теж податися в тому напрямку. Але, коли я починаю все ж таки придивлятися, Хто є Бог, починаю Його шукати, тоді починаю бачити реальну цінність речей і бажань, того, що достойне бажання, а що – ні. Ми маємо бачити, Ким є Бог, маємо закохатися в Бога. І це стане нашим справжнім Євангелієм.

 

Ми можемо свідчити тільки про те, що самі пережили. Щоб зростати в любові, треба шукати, що Бог вже робить, що вже любить. Дуже важливим є така проста істина, що Бог любить нас. В нас є теж щось достойне любові, в нас є образ Божий. У Генрі Нувена одна з ідей духовності про те, що людина має навчитися слухати себе, своє серце, навчитися поважати образ Божий у собі, бо коли вона почне це робити, то буде ставати дедалі більше схожою на Нього. Якщо ж я себе вважатиму за ідола, то, звісно, заважатиму образу Божому проявлятися в мені.

 

Наступне, це те, що я відкриваю Бога в інших, особливо в церкві. Не секрет, що всі ми не ідеальні. Але Бог працює в кожній людині, всі ми створені за Його образом. Одним із основних є служіння своєму ближньому – відкривати те, що Бог йому дав, до чого покликав. Як я буду це робити, якщо не бачу ближнього, якщо в мене немає до цього ближнього навіть маленької любові? Так само і все творіння довкола нас, люди довкола нас, культура. Я думаю, це трошки нескромно – вважати, що Бог працює тільки там, де ми Йому дозволили. Ні! Бог є скрізь, де Він хоче. Ми бачимо в Діях, як Петро, побачивши, що Дух зійшов на язичників, мусив їх охрестити. В Єрусалимі на дорікання братів він відповів: я знаю, що не можна, але Дух Святий зійшов на них, «то хто ж я такий, щоб міг заперечити Богові?» (Дії 11: 1-17).

 

Бог працює там, де ми не планували працювати. Тому треба шукати, де Він є, шукати Божу красу навколо нас. Бо як ми закохуємося? Відкриваючи щось для себе. Ми починаємо бачити когось чи щось в іншому світлі, ми починаємо бачити його достоїнство. Шукайте цього у собі, в інших, у світі, але не забувайте, що все бажане в цьому не ваше, не чиєсь, а Боже, що це образ Божий у всьому. Бо інакше ви самі, інші, світ перетворяться на ідолів.

 

Можна сказати, що справжня творчість – це коли ви дивуєте людей. Тому що насправді Бог завжди дивує. І, по суті, коли ми збираємося разом, коли починаємо славити Бога, ми вчимося бачити. Ось сьогодні ми співали: «Відкрий мені очі!» - це слова сліпого. Як я бажаю бачити славу Божу? Слава – це не якесь там світло сліпуче, наче подивився на сонце. Побачити славу Божу – це, по суті, побачити Бога, наскільки це можливо для людини. Тому наше завдання, коли ми збираємося, показувати одне одному й собі, де є Бог, Ким є Бог, допомагати собі та іншим скидати із себе ті маленькі закоханості, які присмокталися до нас, та усвідомлювати: так ось же Той, кого любить душа моя!

 

Прославлення має нас виховувати, вчити нас бачити і сприймати. Тому ми, збираючись разом як церква, поклоняючись разом, маємо створювати модель храму, школу обміну досвідом, щоб бачити Бога, але бачити й гріх, справжній гріх. Тому що справжній гріх – той, який Бог відкрив особисто вам, який особисто вам заважає приходити до Нього. Це не список, що вам дали, щоб ви прочитали й сказали: прости мене, Боже! Бо ідолів не повалено, якщо ви не віддали щось повністю Богу, якщо продовжуєте любити щось інше (тільки ви самі і Бог знаєте, що саме). Прославлення і є боротьбою з ідолами. Бо воно є постійним нагадуванням: Бог достойний, а все інше – ні! Не тому, що так правильно, а тому що це правда.

 

Що більше ми розумітимемо цю істину, то більше сумніватимемося в усьому іншому. Тому мені так подобається книга Екклезіяста – він навіть у релігії сумнівається. І правильно. Бо релігія – це не Бог. Навіть те, що ми робимо заради Бога, - це не Бог. І воно ніколи не повинно бути на Його місці. Ми не просто співаємо пісні, не просто читаємо Біблію, не просто проповідуємо, не просто переломлюємо хліб, не просто молимося. Все, що відбувається тут, – це пошук Бога. Поки я не знайду Його в собі, в ближньому, поки ми не знайдемо Його як громада, нам не буде про що свідчити. Місії не відбудеться. Бо що ми понесемо? Секонд-хенд чужого досвіду, чужих бажань, чужої закоханості?

 

Суспільство фактично не знає, що є ідол, а Хто є Бог, бо воно не християнське. Майже від сотворіння світу було так. Я не сказав би навіть, що давній Ізраїль був ідеальним суспільством, повністю посвяченим Богу. Тому ми маємо являти суспільству Бога. Не просто розповідати, а саме являти. В нас самих має бути те, що є в Бозі: Божа краса, Божа бажаність, Божа повнота. Звідки це візьметься в нас? Якщо ми будемо шукати Його й розділяти з Ним оту любов, про яку говорили: любов до себе, любов до ближніх, любов до всіх людей.

 

Цікаво, що в притчі про блудного сина батько сказав потім, що син його «був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» (Лк 15:32), але ніколи не казав, що той більше не його син. Так само й ті, які «офіційно» не є дітьми Божими, насправді діти Божі. Але мертві діти. Батько чекає на них. Я щиро вірю, що, коли ми любимо те, що любить Бог, то в цьому є наша місія. Якщо ми бачимо, як невіруюча людина робить добру справу, то цим вона проявляє Божу любов, хай навіть і не розуміє Бога так, як ми. Не зневажайте Божу красу тільки тому, що офіційно це не називається християнством. І віддавайте Богові честь поза людським дозволом. Наша місія починається з поваги. А повага, знову ж таки, з’являється, коли ми бачимо роботу Божу саме в цій людині. Тому наша місія полягає у співучасті в любові Божій до світу, в якому Бог вже щось робить, вже когось залучив, вже когось торкнувся. А наша справа підхопити це і сказати: це ще не все, є ще більше, можна ще більше пережити присутність Бога! Як сказав Ісус учням: «Ходіть і побачте!» (Ів. 1:39).

 

Таким чином, позбуваючись духовної сліпоти, ми спочатку просимо, щоб Господь звільнив нас від гріхів, які заважають нам бачити, просимо в нього зцілення. І я починаю бачити, але ще неясно - «людей, які ходять, немов би дерева…» (Мк 8:24). І я прошу Бога зробити мій зір яснішим. І я дедалі ясніше починаю бачити Бога, культивую це в собі й допомагаю культивувати іншим. Далі я вчуся являти те, що побачив (а це, по суті, співучасть у Божій любові) спочатку у своїй церкві, а потім разом зі своєю церквою і всім іншим людям.

 

І таким чином, виходить, по суті, що наша місія – вчитися бачити; що наша місія – почати прославляти тут, щоб всі продовжували поклонятися там; що наша місія може початися з чогось особистого, а потім стати церковним і суспільним; що насправді ми ведемо боротьбу з ідолами, під впливом яких теж перебуваємо. Тож вчімося прославляти Бога, вчімося бачити Його у собі, в ближньому і у світі, щоб пробуджувати себе, ближніх і світ до прославлення Бога й любові до Нього.

Додати коментар

Залишити коментар тут:


Захисний код
Оновити

logo_footer

Українська євангельська теологічна семінарія

Наша адреса:

Вул. Квітки Цісик, 57 (11 лінія)

Пуща-Водиця, м. Київ. Тел.: 0-800-508-812

Поштова адреса:

А/с 8, м. Київ, 04075