Розмова з Володимиром Храмих, випускником бакалаврської програми "Богослов'я та християнське служіння", та його дружиною Риммою про їхнє становлення у служінні

 

— Ми з моєю дружиною Римою з Казахстану. Римма — це моя підтримка, це людина, без якої я б не реалізувався як служитель. Я щасливий, що зараз вона зі мною.

 

Якщо говорити про те, як я прийшов до Бога, то це був досить довгий і складний процес. У 90-х роках життя було тяжке. Я зв’язався із кримінальним світом, пізнав і алкоголь, і наркотики. І врешті підійшов до тієї межі, коли вже й жити не хотілося. І в цей тяжкий момент я відчув потяг піти до церкви. Ми з друзями кілька разів заходили якось до євангельської церкви на служіння. Тож я пішов туди. Став ходити на богослужіння, слухати Євангеліє. Пройшов через реабілітаційний центр. Там і пізнав Господа, почав самостійно читати Святе Письмо.

 

Так поступово, крок за кроком, пізнавав Бога. А коли повернувся з реабілітаційного центру, побачив у вестибюлі церкви рекламну брошуру УЄТС. Її залишила сестра, яка навчалася тут на заочці. Таким чином, я дізнався, що, виявляється, існують семінарії. Списався з навчальним відділом і став студентом. З Римою ми зустрічалися ще до мого від’їзду на навчання. Тож після першого курсу я приїхав додому, й ми розписалися. На другий курс поїхали вже разом.

 

_MG_3801.jpg

 

Коли я писав дипломну роботу, познайомився із пастором Литовченком з міста Червоноармійська. Він запросив нас до себе. Тож після отримання мною диплома бакалавра, ми поїхали на схід України. Це був наш перший досвід роботи на Сході. В Червоноармійську ми працювали з дітьми. Потім нас запросили в молоду церкву в місті Торецьк (колишній Дзержинськ) на пасторське служіння. Там служили півроку, але виникли певні складнощі і, щоб не розколоти церкву, ми прийняли рішення залишити її.

 

Повернулися до семінарії. Слава Богу, що УЄТС завжди приймає нас, як рідних. Взагалі, маю сказати, що мій великий досвід як віруючого, як служителя починався саме тут, у семінарії. Вона дала мені можливість дивитися на людей не просто в рамках певної деномінації, а навчитися приймати їхню інакшість, враховувати цю несхожість і розуміти, що різні люди є такими самими дорогими для Господа, як і ти. Неважливо, п’ятдесятник ти, баптист, православний чи католик — всі ми єдині у Христі.

 

Семінарія навчила мене дивитися на служіння ширше. Вона дала мені освіту, пізнання Біблії. Тому УЄТС вклала в мене відсотків 70. Решта — це, мабуть, мій життєвий досвід. Тобто, семінарія дала мені гарний потенціал для старту. Тому я дуже вдячний їй.

 

У Києві ми допомагали у відкритті нової церкви, тісно співпрацювали з пастором Олександром Мальованим. Але все одно ми були в пошуку свого місця, продовжували шукати волі Божої. Я відчував, що не хочу займатися світською роботою, тільки служінням. У мені горів вогонь. Але якось один брат сказав мені мудрі слова: «Навчися, щоб цей вогонь не палив людей, а зігрівав їх». Отже, ми шукали, де можемо реалізувати своє горіння. Тому не боялися робити якісь кроки в різних напрямках. Власне, тому служили в селі Тужар, коли я ще навчався у семінарії, поїхали в Червоноармійськ, потім у Торецьк. Це не було одкровенням, просто розумінням того, що є певна потреба. Озираючись назад, я бачу, як Бог формував мене.

 

— Ми з Володею молилися про пізнання волі Божої щодо себе, брали довгий піст.


— І якось Петро Михайлович Ковалів, викладач УЄТС, сказав мені, що в Станиці Луганській є одна церква, яка потребує пастора. У нашому житті все відбувається не надприродним чином, а природним. Але часом природні речі більш промовисті, ніж чудеса. Я вирішив спробувати. Ми взяли контакти і через церкву «Нове життя» опинилися в Станиці Луганській. Спочатку я поїхав на тиждень подивитися на людей, на атмосферу, яка панувала в церкві.

 

— Коли Володя повернувся, я запитала в нього, що найцінніше там є? Він відповів: «Люди».


— Я побачив, що там є люди, які потребують Євангелія. Ми знаємо, як оживотворює Бог людей, як Він змінює їх і їхнє життя, вдихає в нього новий сенс. А там люди, по суті, втратили смисл життя, певною мірою просто доживають життя. У них немає надії, немає довіри. Ми понесли їм надію на Бога. І бачимо, як потроху змінюється їхнє життя. Люди позбуваються страху.

 

— Ми почуваємося там потрібними, відчуваємо Божу руку на собі та Його благословення й постійний захист.


— Риммі Бог дав дар роботи з дітьми. До неї тягнуться діти і підлітки. Вона дає їм ту безумовну любов, якої їм бракує. Адже психіка в дітей там порушена: бойові дії, смерті, постійна небезпека.


— У нас там є один хлопчик, Іван, він з родиною пережив пряме попадання снаряду в їхній будинок. Після цього він довго заїкався, забув, як читати й писати. Зараз ми з ним наново вивчаємо абетку. Ночами в нього енурез. І ще він лається матом. Тому що вітчим, в домі якого вони зараз живуть, постійно лається на нього, не любить його, начебто цьому чоловікові дитина чимось зобов’язана за прихисток. Коли ми приїхали, Ваня дуже до нас потягнувся. Став приходити у гості. Ми з ним і торти печемо, і майструємо різні саморобки. Якось я запропонувала йому, щоб він взяв із собою до нас свою сестричку Марійку. Потім ми запросили на служіння і його маму. Ось вона вже двічі була на богослужінні. Ми віримо, що вона залишиться з нами, і будемо молитися, щоб старший брат і вітчим, який дуже п’є, прийшли до Бога.

 

— Ми намагаємося формувати служіння, орієнтуючись на середовище, в якому служимо. Тобто ми не стараємося перенести сюди весь той досвід, який накопичили в інших місцях. Бог творить все нове. Тому дуже важливо для служителів, особливо для тих, хто служить на Сході, бути уважними і бачити, що робить Господь тут і зараз. Які методи працюють у тому чи іншому середовищі… Чи працюють, скажімо, на Сході ті методи євангелізації, до яких ми вдавалися тут… Ми там взагалі не євангелізуємо. Це непотрібно.

 

_MG_3805.jpg

 

— Тому що одна жінка сказала другій: «От я ходжу в одну церкву, там добре. Ходімо зі мною!» Вона привела свою сусідку, та — свою. І так церква потихеньку-потихеньку росте. Коли ми приїхали, в ній було з десятеро членів. За рік, слава Богу, вона збільшилася до шістдесяти. Це не рахуючи дітей і підлітків. Дуже багато діточок приходить. Люблять бувати на дитячому богослужінні.

 

— Виходить, що євангелізація відбувається за рахунок зростання любові всередині громади. Ми для себе постановили від початку: створити у церкві атмосферу прийняття, любові й довіри — того, що їм реально бракує. І коли люди відчувають, що ти відкритий до них, що ти щирий, такий, як є, це їх приваблює. Тому євангелізацію в нас можна назвати «від серця до серця».

 

Люди вже знали там про євангельські церкви. Служіння в Станиці Луганській заснували волонтери в 2015 році, поставили там молитовний намет. Це ж сіра зона неподалік від КП до Луганська. Тому там постійно переміщається багато людей: хтось іде з Луганська, хтось — до Луганська. Ось і поставили намет, щоб люди мали де відпочити і водночас могли почути Слово Боже. Тому туди приїздили різні служителі: Олег Магдич, Ігор Прус, Олександра Андріяшина, яка, до речі, дуже нам допомагає. Ми просто увійшли в чужу працю. Хтось посіяв, а ми увійшли в їхню працю й продовжуємо працювати.
Цікава там сама культура. Люди православні, дуже набожні. І я прийшов до висновку, що з людьми треба розмовляти їхньою мовою. Вони звикли до певного стилю служіння, і чудово, якщо ти можеш використати ці форми у своїй практиці. Тоді люди не сприймають тебе, як чужорідний об’єкт, і перестають боятися, починають розуміти, що ми теж християни, а не якісь сектанти.

 

— Наші бабусі всі знають зараз Символ віри, Псалом 90 і Псалом 50. З них ми починаємо наше служіння.


— Зараз ми придбали будинок, в якому живемо. Допомагають, насправді, люди з різних країн. Ми там не кинуті напризволяще. Нас підтримують і духовно, й морально, і матеріально. Намет ми перенесли на територію церкви. Зібрали гроші на його утеплення, зараз збираємо на обігрівач. Зимувати будемо там. Люди там вірні в плані віри. Їм неважливо, які умови: мороз, дощ, негода.

 

— Взимку такий мороз, а наші бабусі йдуть на молитву і кажуть: «Якщо ми не прийдемо вранці на молитву, таке відчуття, що день пропав».


— Звісно, нелегко. Там багато зла, пропаганда з різних боків. Тому я бачу Божий Промисел в тому, що ми громадяни Казахстану. Наше завдання не ставати на бік якоїсь політичної сили, а нести всім людям Христа й надію. Це важливо — бути неупередженим до людей. Тоді люди тягнуться до тебе, відчувають довіру. На жаль, зараз існує певна тенденція, коли навіть віруючі стають дуже упередженими й вішають на людей ярлики. Коли я їхав сюди, мене дехто запитував: «Володю, а тобі не складно буде служити сепаратистам?» А я відповів: «А хіба у Христа існує такий поділ?» Я завжди згадую слова Ісуса, що не здорові потребують зцілення, а хворі. Неупередженість дає нам можливість бути більш відкритими й показувати людям, що ми готові їх приймати.

 

Так, людина може чинити зло, але як носій образа Божого вона є благословенням і заслуговує на любов.

Додати коментар

Залишити коментар тут:


Захисний код
Оновити

logo_footer

Українська євангельська теологічна семінарія

Наша адреса:

Вул. Квітки Цісик, 57 (11 лінія)

Пуща-Водиця, м. Київ. Тел.: 0-800-508-812

Поштова адреса:

А/с 8, м. Київ, 04075