Розмова із студентами 4-го курсу заочного відділення програми «Богослов’я та християнське служіння», переселенцями, бізнесменами Дмитром і Поліною Лєконцевими

 

Поліна:

― Ми живемо нині в Маріуполі, займаємося переважно молодіжним служінням. У нас є свій бізнес.

 

Дмитро:

― Наш бізнес почався із мрії. Коли все втратили й постало питання, що тепер робити, ми зрозуміли, що маємо займатися тим, від чого нам не захочеться втекти. Ми пробували займатися торгівлею, пробували давати уроки, але із часом кидали ці заняття. Все це було не для нас. І от Полінка згадала, що все життя мріяла займатися шоколадом. Спочатку ми подумали: «Який там шоколад?! Яке кафе?! Хіба слушний зараз час у Маріуполі для цього? Та й гроші якісь треба, аби розпочати бізнес». Але ми вирішили помолитися про це. І тижнів так через два-три працівник соціальної служби сказав нам, що є грантова програма для переселенців, і ми в неї потрапляємо. Чи не хочемо ми спробувати? Звісно, ми погодилися. Підготували всі документи: бізнес-плани, розрахунки й таке інше. Поліна має економічну освіту, тож саме тут ці знання їй придалися.

 

Поліна:

― Насправді, той бізнес-план, який ми писали, був не настільки складний, щоб його не могла написати людина без спеціальної освіти. Ті, хто питає у нас, як ми починали, зазвичай пасують саме перед бізнес-планом. Ідей різних у людей багато, але чомусь їх зупиняє паперова робота. Тимчасом треба пробувати, навіть якщо ти не зовсім умієш це робити.

 

_MG_4195.jpg

 

Дмитро:

― Але тільки в тому разі, якщо ти палаєш цією ідеєю. Якщо запалу немає, на якомусь етапі все одно покинеш справу. Нам на останньому етапі потрібно було їхати в інше місто на захист. Ми подумали: як можна презентувати свою справу за три хвилини, що нам виділили? І Поліна зробила пробники продукції, яку ми збиралися виготовляти, ― вперше виготовила шоколадні цукерки. І це було круто, коли ми привезли на захист не просто якусь презентацію, а готову продукцію. Це одразу виділило нас з-поміж інших.

 

_MG_4214.jpg

 

Поліна:

― До того ж ми подали свою ідею не так, ніби без їхньої допомоги не впораємося. Ми позиціонували себе, що все одно відкриємо свою справу, допоможуть вони нам чи ні. Але в них є шанс приєднатися до нас. Тобто, не ми йшли до них, а їх запрошували приєднатися до нас.

 

Дмитро:

― Пам’ятаю, коли нам сказали, що ми подолали останній етап, що обрали нас і залишилося тільки підписати документи, ось тоді ми зазнали справжнього стресу. Адже треба було за місяць якось реалізувати гроші, які нам давали. Досі ж ми були націлені тільки на те, щоб виграти конкурс, і не думали, що робитимемо далі. І тут ми зрозуміли: є певні фінанси (насправді, невеликі – нам їх вистачило тільки проплатити півмісяця оренди), певні намітки, і треба щось швидко робити. Пам’ятаю, я прокинувся вранці і подумав, що нам мало гранту, потрібні ще гроші. Виграти конкурс ― не було полегшенням, тиск тільки збільшився. Слава Богу, ми це подолали. Зараз у нас з’явилися знайомства, зв’язки по різних містах, серед віруючих, які теж тримають кафе. Ми підтримуємо одне одного.

 

Поліна:

― Наша кондитерська називається «Леконтіна». Ми зараз рухаємося до того, щоб розширити її, ввести несолодку їжу, тобто змінити формат закладу.

 

Дмитро:

― Просто в нас від початку було стільки посадкових місць, що це перевищувало формат кав’ярні. Я це зрозумів, коли став вивчати маркетинг. У нас дуже велика зала, як для кав’ярні, і люди очікують від нас більшого, ніж самі лиш десерти. Вони так і кажуть нам, що їм подобається атмосфера і вони б із задоволенням тут поїли. Тобто все у нас виходить навпаки: люди спочатку щось готують вдома, створюють сторінку у Фб, а потім уже обережно відкривають заклад. А ми відкрили сторінку в Інстаграмі, коли в нас уже була кав’ярня. І що таке маркетинг, я дізнався теж уже в процесі роботи. Дізнався, як прокачувати заклад у соцмережах, як вирахувати, який контингент до тебе приходить і що треба робити, щоб створити відповідну атмосферу для цих людей, не просто домашню, а високого рівня, аби відвідувач отримав те, що він, можливо, й сам не вміє пояснити. Це все дуже цікаво. Цікаво виліплювати мрію власними руками.

 

_MG_4178.jpg

 

Поліна:

― У нас орендують цю залу для бенкетів, днів народжень, блогери й користувачі Інстаграму для своїх заходів, Англійський клуб, у нас проходить зустріч «Звана вечеря», де запрошений гість розповідає історію свого життя, а потім говорить, що без Бога це було б неможливо. Молодь приходить цілими групами. Ми не наголошуємо на своїй вірі, але всі знають, що ми християни, і багато хто знає, що ми навчаємося в семінарії. Тож буває, люди спеціально приходять, щоб з нами про це поспілкуватися. Ми маємо якийсь негласний авторитет. Тобто, наша «Леконтіна» перетворилася на місце соціального спілкування. Нам це приємно. У нас є така фішка: настільні ігри. У нашому кафе всі в них грають. Навіть шістдесятирічні чоловіки захоплюються розмальовками за кавою.

 

Дмитро:

― У нас багато різних цікавих речей відбувається, блогери цікаві ідеї підкидають. Єдине, що можу сказати точно: Хелловін ми не проводимо. Навпаки, у нас у цей час відбуваються дуже плідні розмови з відвідувачами, і багато хто навіть із невіруючих дякує за те, що є такий світлий островок. Тобто, відстоювання своїх принципів не відлякує відвідувачів, а навпаки, робить тебе особливим і яскравим. Ну і плюс до всього ми розмовляємо англійською мовою, тож до нашого кафе приходять іноземці: з Червоного Хреста, з місії ОБСЄ тощо.

 

Поліна:

― Я хочу побажати тим, хто вагається, чи починати свою справу, переступити через свої страхи. Можна боятися всього: себе, людей, обставин. Я наприклад, боялася, що про мене подумають, якщо в мене не вийде. Тобто, якщо людина чогось не робить, це завжди щось говорить про її самооцінку.

 

_MG_4187.jpg

 

Дмитро:

― Для мене, мабуть, найважливішим було навчитися бачити можливості в усьому, що відбувається. Це був переламний момент: коли ти переселенець, коли в тебе все погано, коли втратив будинок і таке інше ― саме в цей час прийняти рішення шукати нові можливості. І тоді починаєш бачити: там грант, там просто люди добрі, там хтось щось підказав чи грошима допоміг. І приходить розуміння, що є багато хороших людей у світі. Потім уже Бог мені сказав, що ми самі маємо бути джерелом світла. І тепер, коли нас просять надати приміщення для благодійного заходу чи допомогти фінансово, ми із задоволенням відгукуємося. І прийшло розуміння, що, хоча ти так і залишився переселенцем, твій статус змінився: для когось ти вже сам стаєш опорою. І це круто.

 

Поліна:

― Тепер ми розуміємо, що навіть наш переїзд до Маріуполя ― це частина Божого задуму, в якому Він нас використовує. Ми зараз служимо не тільки в Маріуполі, а й у інших містах. До речі, семінарія дуже розширила коло наших знайомств. І ми вже не можемо інакше.

Додати коментар

Залишити коментар тут:


Захисний код
Оновити

logo_footer

Українська євангельська теологічна семінарія

Наша адреса:

Вул. Квітки Цісик, 57 (11 лінія)

Пуща-Водиця, м. Київ. Тел.: 0-800-508-812

Поштова адреса:

А/с 8, м. Київ, 04075