Ексклюзивне інтерв’ю сайту УЄТС д-ра Пітера Пеннера, викладача предмету «Біблія, Церква і контекст: Урбаністична місія» магістерської програми «Місія в сучасному місті»

 

― Доброго дня! Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про себе.

 

― Мої батьки родом з України. А я народився в Казахстані, виріс в Німеччині, де почав здобувати богословську освіту. Докторську захистив уже в Америці, в інституті Південної Африки, а габілітацію проходив в Угорщині. Маю сказати, що такий міжнародний досвід допомагає мені в місіології, одній із двох тем, які мене особливо цікавлять (друга ― біблеїстика).

 

Я одружений. Моя дружина Катаріна бувала в УЄТС. За освітою вона магістр богослов’я та магістр бібліотечної справи і працює зараз над докторською у цій галузі. Дружить і спілкується з вашою бібліотекою. У нас двоє дітей ― дівчинка і хлопчик. Сину 24 роки, він теж працює зараз над своєю докторською в галузі фармацевтики. Донька навчається, збирається бути викладачем англійської мови для дорослих.

 

― Ви з віруючої родини, чи Ваш шлях до Бога почався уже в дорослому віці?

 

― Ми вийшли з менонітського середовища. Їхні поселення були в Україні. Коли після Жовтневого перевороту багатьох пасторів не стало, радянська ідеологія стала проникати й до нас. Тож, у принципі, мої батьки були відкриті до віри, але все ж таки ставилися до неї, радше, номінально. Кілька разів у церкву Ради Церков у Жезказгані (Казахстан) мене брала моя тітка. Але по-справжньому я увірував уже в Німеччині. Наприкінці життя навіть мій батько прийняв Христа. Поступово і вся родина прийшла до Бога.

 

3foto.png

 

― А коли відбулася Ваша особиста зустріч із Христом, і що на Вас вплинуло?

 

― Було кілька важливих кроків на цьому шляху. Перший ― це те, що нами, підлітками, в Німеччині зацікавилися служителі з Армії Спасіння. Нас стали залучати до різних заходів. Я грав трохи на піаніно й акордеоні, тож залучити мене було нескладно. І це мене дуже торкнулося. Другий момент був в інтенсивному літньому таборі для підлітків. Там я вперше чітко молився і вирішив стати віруючим, покаятися. У 16 років я покаявся і невдовзі почув поклик на служіння. Це відбулося незбагненним чином. Я закінчував загальноосвітню школу, і нам порадили піти в Центр вибору професій. І ось там, у цілком світській організації, я вперше почув про біблійні школи й семінарії ― у своїй церкві я про це не чув. І це, як цвях, засіло в мені. Тож на канікулах я вирішив поїхати в один із таких коледжів і побути там два тижні. Крок за кроком Господь мене вів цією дорогою. Я став служити в місії. Спочатку в Німеччині. Ми, група молоді, бачили, скільки людей не знає Христа, і наприкінці 70-х вирішили відкрити християнське кафе, куди могли б запрошувати людей з вулиці. Особливо цікаво було на Різдво, коли приходили дуже різні люди. З цього кафе потім виросла церква, яка зараз частково підтримує наше місіонерське служіння.

 

― Що Ви викладаєте в УЄТС, і які основні тези отримують від Вас наші студенти?

 

― Я намагаюся на прикладах зі Старого й Нового Заповітів показати студентам, як Бог зацікавлений у місті. Наприклад, дивно, але більшість людей асоціює Рай із сільською місцевістю, забуваючи, що наприкінці Біблії Небеса описані як велике місто. Тобто, з одного боку, ми знаходимо в Біблії багато критики міста, бо там швидше поширюється зло, а з другого ― бачимо також велику турботу Бога про місто.

 

Місто ― це добре хоча б тому, що тут легше заснувати церкву, легше проповідувати тощо. Я трохи пожив у селі. Там дуже міцні соціальні зв’язки, і дуже тяжко з них вирватися. В місті це простіше. Недарма ми бачимо, що і Петро, й Павло, й інші апостоли служили в містах. Це ― центри, в які стікається люд, зокрема і з сіл. Мені було цікаво почитати, як розвивався баптизм. Він зародився в Амстердамі, потім поширився в Англії, а далі була збудована велика баптистська церква у Гамбурзі. І коли в Гамбурзі сталася пожежа, у цьому великому баптистському храмі надавали притулок тим, хто приїхав відбудовувати місто. Там ці люди увірували й понесли баптизм у свої країни: до Польщі, Угорщини та інших країн, засновуючи там свої церкви. Це досить типова історія. Історія, яка починається в місті. Тому нести Добру Звістку й займатися місією в місті ― це дуже важливо й стратегічно.

 

45.jpg

 

― Що ускладнює місію в місті, і які Ви бачите шляхи подолання цих труднощів?

 

― Поселяючись у місті, віруюча людина може дуже швидко загубитися там. Зазвичай у місті є багато церков. Але може статися так, що приїжджий не осяде в жодній з них. Адже в натовпі дуже легко сховатися. Ось чому так важливо, щоб, коли молоді люди приїздять на навчання у велике місто, у ньому знайшлися ті, хто допоміг би їм прив’язатися до якоїсь церкви.

 

І ще одне. У місті можна бути віруючим тільки по неділях, а решту тижня жити так, що ніхто й не помітить, що ти християнин. На жаль, так живуть не лише окремі християни, а й багато помісних церков у місті. У селі це зробити складніше, а ось у місті я можу бути хорошим, красивим і святим у церкві в неділю, а на робочому місці та в інших місцях, де немає віруючих, жити як хочу.

 

Тож саме в такому навчальному закладі, як УЄТС, треба навчати, як залишатися християнином 7 днів на тиждень і як бути місіонером на робочому місці. І я радий, що паралельно із моїм курсом зараз викладається «Теологія праці», яка саме й розповідає про місію в професії. Це набагато важливіше саме у місті, ніж у селі.

 

pen.png

 

― Які саме інструменти може запропонувати церква своїм членам, аби вони стали місіонерами на своїх робочих місцях?

 

― Часто церкви бувають ізольовані від міста.

 

― Чому так, на Вашу думку?

 

― Бо вони дуже зайняті. Лідери церковні бувають настільки завантаженими, що якось один пресвітер мені признався, що років зо два не бачив жодної невіруючої людини. Тобто вони такі зайняті своєю церквою, що не бачать світу. І ось виникає парадокс. Місіонери, приїжджаючи до іншої каїни, не мають соціальних зв’язків і змушені навмисно шукати зустрічей із невіруючими у світських закладах. Тим часом члени наших, місцевих, церков уже мають доступ до невіруючих, працюючи у цих ось світських закладах, але не займаються там місіонерською діяльністю. А їм же не треба шукати, не треба підлаштовуватися до контексту ― вони вже в ньому, це їхнє життя. Ідеальні умови для місії. І я вважаю, що найкращим інструментом для місії на робочому місці є власне праведне життя і ненав’язливе свідчення в разі, якщо тебе запитують про щось, пов’язане з вірою. Тобто, церква має навчати своїх членів бути не проповідниками, а гідними християнами. І тоді люди помічатимуть, що ти якийсь не такий, якийсь інший. І коли в них виникатимуть проблеми, вони стануть підходити до тебе і просити помолитися за них. І з цього виростатимуть такі стосунки, які можна вибудувати тільки зсередини. Також, говорячи про дари, церковні лідери мають і самі розуміти, й іншим пояснювати, що робота теж є даром Божим. І мають спрямовувати членів своєї церкви на роботу як на місію. Я знаю пасторів, які приходили на роботу до своїх прихожан, щоб помолитися й освятити їхнє робоче місце. І це правильний підхід.

 

― Як ви ставитеся до того, що церкви євангелізують невіруючих, влаштовуючи для них які-небудь заходи?

 

― На Заході є приказка «Робити віруючого через рис», тобто євангелізувати під час якогось благодійного заходу ― ти годуєш людину, а вона стає віруючою через цю їжу. Так ось, я хочу сказати, що в місті є багато прошарків, які потребують нашої допомоги. Але ми повинні надавати її не заради євангелізації. Ми маємо робити добро не заради того, щоб упіймати когось. Нам треба наслідувати Христа. Він зцілював, годував і не поспішав проповідувати. Він чекав, коли Його запитають. Тобто, мені здається, що часом треба почекати, а не одразу проповідувати. Звісно, тут не може бути шаблону, треба дивитися на ситуацію. До того ж, у різних церков різні дари й різне покликання: котрась із них більше діє в молодіжному середовищі, котрась допомагає безхатченкам тощо. Йдеться про те, що можливостей у місті дуже багато, і пряма євангелізація ― лише одна з них. Часто я спостерігав, що євангелізація ефективна не втому сенсі, що через неї люди автоматично приходять до Христа. Просто на великому євангелізаційному заході збирається багато людей, тож серед них знаходяться і ті, кому потрібен був останній поштовх, і ті, кому хочеться перед великою аудиторією засвідчити свій прихід до Христа. Але, на мою думку, почитати треба з індивідуальної євангелізації, зі свідчень тощо.

 

― Ваші побажання нашим студентам і випускникам.

 

― Однозначно хочу побажати їм розширювати свій світогляд. От якраз вчора ми розмовляли зі студентами про двох таких людей: Йону та Петра. Вони ніяк не хотіли йти на проповідь до людей за певним колом, а Бог їх таки змусив. Ми маємо виходити за межі своїх церков і бачити світ, у якому живемо. І тоді оця жалість Христа, бажання, щоб люди почули Радісну Звістку, зросте майже автоматично.

logo_footer

Українська євангельська теологічна семінарія

Наша адреса:

Вул. Квітки Цісик, 57 (11 лінія)

Пуща-Водиця, м. Київ. Тел.: 0-800-508-812

Поштова адреса:

А/с 8, м. Київ, 04075