Мене звуть Даниїл Сайков. Зараз мені вісімнадцять. Я родом з Луганської області.

 

В родині нас п’ятеро: тато, мама і ще дві сестри – старша за мене й молодша. Тато служитель церкви, був помічником пастора. Мама була лідером прославлення. Старша сестра на той час (на 2014 рік) вже була студенткою в Національній Академії керівних кадрів культури і мистецтв. Я віруючий у третьому поколінні. Мій тато і тато тата, мій дід, віруючі.

 

У 2014 році, коли мені було 14 років, був звичайний день. Я прийшов зі школи й приліг відпочити перед музичною школою. Як я пам’ятаю, я лежав із заплющеними очима, дрімав, а коли розплющив їх, у нас в коридорі стояв чоловік у камуфляжі і зі зброєю. Я не знаю, чому вийшов у коридор – мав би злякатися, а натомість спокійно вийшов до них. Роззирнувшись, побачив, що їх п’ятеро. Один з моїм татом ходить, забирає документи, електронні прилади: ноутбук, телефони, просто, щоб перевірити хто ми, що ми. І коли я запитав: «Щось трапилося?», - вони відповіли: «Так, збирайся».

 

Даник.png

 

Ми вийшли з дому. Як це було, я сам не бачив. Батька покликали на вулицю. Йому сказали: «У нас є відомості, що ти воюєш в зоні АТО проти нас». Мій тато був служителем у церкві, звичайним шахтарем. Йому було 42 роки. Він пережив дві операції, маючи камені в нирках. Його Бог просто прикув до ліжка, бо ми хотіли виїхати під час війни. Тато переживав за нас. Були певні плани в якесь місто поїхати. Але Бог тримав, Він чітко показував, що у Нього є щодо нас плани. І коли тато сказав: «Добре, Боже, я перед Тобою здаюсь. Я залишаюся тут і зроблю так, як Ти хочеш», - він одразу одужав. І щойно його виписали з лікарні, приходять сепаратисти і нас забирають.

 

Це чудо, що вони не зайшли в кімнату до сестри. Бо якби зайшли, то побачили б, що був відкритий ноутбук, і в ноутбуці була відкрита мережа «ВКонтакті». Там, на сторінці моєї сестри, у її статусі, було написано: «З Україною в серці». На стіні в неї проукраїнські записи про підтримку, типу «Не впадаймо у відчай», «Молімося за нашу країну», «Все буде добре», «Ні війні». Тобто, за це з нами могли жорстоко розправитися прямо вдома.

 

Бог підготував нас до цієї події. Чому я думаю, що все відбулося так, як хотів Бог? Тому що за три дні до полону у нас в кімнаті (ми якось, грубо кажучи, не надавали цьому значення), у батьківській спальні, висів маленький український прапор. І тато його зняв. Рідні запитали, чому, а він сказав: «Ну просто сусіди ходять, думки різні, то щоб ми не підштовхували нікого під якийсь конфлікт». Тож він зняв, але якщо вже рідні запитали «чому?», то просто поклав прапор під свої речі. І коли прийшли до нас сепаратисти, вони нічого не стали перевертати, зайшли по-тихому. Просто подивилися, чи немає десь зброї на видноті. Коли побачили, що все в порядку, ми просто швидко пішли.

 

Нас відвезли до Краснодона. Завели до кімнати. Це, радше, була не кімната, а велика зала, де на стіні висів крупним планом прапор Новоросії. З нами почав розмовляти, як він назвався, офіцер. І він сказав, що є відомості, що мій тато воює в зоні АТО, і що я розповідаю про це в школі, хвалюся, як мій батько їх убиває, хвалюся, що ми молимося Богу, щоб вони повмирали з голоду.

 

Виявляється, мій однокласник, бачачи, що в мене все добре, дуже мені заздрив. І коли випав шанс, коли йому сказали: «Ми можемо тобі допомогти, якщо ти нам підкажеш у певних моментах», - він нас здав. Здав у якому плані: коли по місту проходили обстріли, це було зовсім близько, і ми бачили, хто стріляє (України там не було), я міг в школи справді сказати: «Друзі, це не може бути Україна. Ось є факти, є оболонки ракет, які стирчать не з боку України». Я ніколи не відстоював свою точку зору, не хотів нікого перетягти на свій бік, просто казав, що тут навіть логічно видно всю цю ситуацію. І всі зі мною погоджувалися. Тобто, видно було, що я за мир, а не за ту владу, яка прийшла. Бо прийшла не влада, а бандитизм на наші землі. Цей бандитизм прийшов, як злий дух. Просто в один день все змінилося. Ти прокидаєшся і бачиш якийсь страх в людях, якусь сірість на своїй землі. Я не знав, що таке війна. Я бачив, як проїздять танки, бачив обстріли. Я це пережив, але до кінця не усвідомлював, що це.

 

Отож, коли нас привезли до комендатури в Краснодоні, мене відвели до іншої кімнати, а тата залишили там. І з кожним із нас розмовляли окремо, щоб перевірити, чи правду ми говоримо. Батько казав: «Я не військовий, я звичайний шахтар, віруюча людина». Командир зрозумів, що мій батько начебто не признається. І він сів навпроти і сказав: «Давай ми з тобою по-нормальному поговоримо. Якщо мені не сподобається наша розмова, я вас відправлю туди, звідки ви із сином не вийдете живими. І навіть якщо ви, не дай Бог, виберетеся звідти, у вас не вистачить здоров’я, щоб жити далі». Мій батько сказав: «Звісно, давайте поговоримо». І він знову запитує: «Ти з якого батальйону?» Тато каже: «Я не військовий». Командиру це дуже не сподобалося. Татові натягли шапку нижче носа, щоб він нічого не бачив, підвели. Поставили до стінки і побили ногами. Потім відвели до іншої кімнати.

 

Мене теж допитував якийсь військовий. І запитання теж були такого плану: «Хто недавно був у вас в гостях?» «З якого батальйону твій батько?». Тобто, щоб витягти якусь інформацію. Чіткого запитання «Ти за Україну?» чи «Відречись від Ісуса» - такого не було. Вони хотіли познущатися з людей. Вони бачили, що мені 14 років, бачили наші документи. Коли мене запитували про все це, до мене підійшов інший офіцер і  запитав: «Ну що, ти будеш признаватися?» Я відповів: «Я вам признався. У мене батько не військовий. Я такого в житті не міг сказати, що мій тато так красиво всіх убиває». І він каже: «Ну добре, що ти скажеш на це, - і кричить: - Нікіто, заходь сюди!» І заходить мій однокласник і дивиться на мене злякано: «Це він, це він говорив стопроцентно». Тобто, я бачив, що вони його залякали, і йому треба було звільнитися, тому він наговорив на мене.

 

Коли він пішов, офіцер каже: «Ну бачиш? І ти говориш, що признався?» – «Так, я признався. Ви ж бачите, що це хлопець, який не відповідає за свої слова». Він подивився на мене, посміхнувся, сказав «Ну, як хочеш», і пішов. Впродовж десь хвилин 7 я чув крики дорослого чоловіка, якого били. Я чув, як бряжчав ремінець на прикладі, коли його били прикладом. І я дуже злякався, що це б’ють мого батька. Тому що у нього і так хворі нирки, і йому буде складно це перенести.

 

_MG_8399.jpg

 

І я став молитися. Я виріс у християнській родині, і, слава Богу, в мене все було добре в житті. Я бачив Бога у житті інших, бачив, що в мене хороша родина, що Бог присутній тут, але, щоб відчувати Його на особистісному рівні, розмовляти з Ним, гадаю, через те, що був ще маленьким, до кінця не розумів як це. І ось ця мить настала. Я відчув, що мені потрібно звернутися прямо до Бога, відчув, що Він тут, поруч, і чує мене. Я молився, щоб це було не з моїм батьком, а якщо це він, щоб він це витримав.

 

У мене було хвилин 7, щоб помолитися. Потім зайшов командир і почав мене лупцювати. Мені здалося, що переді мною стоїть Голіаф: міцний, високий. Я запам’ятав його величезні кулаки, запам’ятав, як вони летять в мене. Я не відчував болю, хоч бачив, як сиплються на мене удари. Коли він побив мене, то взяв за горло і почав душити. Він сказав: «Якщо ти до ранку не признаєшся, я тебе особисто розстріляю. Ти зрозумів?» Коли я трохи оклигав, він переморгнувся з офіцером і знову почав мене бити, тепер уже тільки в грудну клітину, в район серця. Він завдав кілька ударів, а потім взяв мене за кадик і сказав: «Я тобі особисто кадик вирву і ти будеш гнисти в ямі, якщо я завтра сходжу в клас і мені на тебе напишуть заяву, що ти за українців».

 

Після того, мене повели до іншої будівлі. Офіцер раптом різко зупинив мене і каже: «Хлопче, а навіщо тобі туди йти? Навіщо мучитися? Хочеш, я прострілю тобі ногу навиліт, просто м’які тканини? Полежиш місяць у лікарні і все» - і приставив пістолет до моєї ноги. І засміявся – це в них жарти були такі. Він побачив, що я злякався, і це було те, чого він домагався. Вони намагалися емоційно мене зламати.

 

Мені наказали витягти й віддати їм шнурки, ремінь та ланцюжок, щоб я не повісився. Потім вдарили двічі у двері камери, що означало «Увага!», і завели мене туди. На підлозі лежали двоє чоловіків. Вони лежали на животі, руки за голову, ноги різно. Ті, хто мене привів, сказали мені, що я маю лежати так само 24 години на добу. Я ліг. І вони зачинили двері.

 

Нас забрали в полон у понеділок. До четверга мене не годували. Вперше принесли їжу вночі у середу. Кожну ніч, поки я був у камері, сепаратисти (не знаю під чим вони були) кричали: «Укропи, вішайтеся. Ми будемо вам руки-ноги відрубати, а тільки потім розстрілювати». У 14 років для мене це було шоком. Але, насправді, чому це свідчення? Тому що, коли мене забрали, я не відчував страху, це навіть не шок був. Тіло оніміло і я навіть болю не відчував, коли мене били. Тобто, в мене не було страху. Він з’явився потім, у кімнаті, коли я молився, коли щось намагався співати. Страх за рідних: що з мамою, сестрами, друзями? Що буде зі мною? Я був у камері з понеділка по четвер. Але, насправді, коли не можеш стежити за часом, мені видалося, що я там уже два тижні. Тобто, я справді міг збожеволіти, але Бог не залишив мене.

 

_MG_8415.jpg

 

Мама відразу почала нас шукати і пішла до комендатури в Молодогвардійську. Почала там розпитувати про нас, і їй сказали, що, можливо, ми у Краснодоні. Тоді вона поїхала до Краснодона. На третій день нашого перебування там вони зустрілися з мамою. Мама запитала, яку суму вони хочуть, але їй відповіли, що потрібна їжа. І багато наших друзів допомогли нам.  За годину величезний, як вантажівка, джип, був забитий продуктами. Мама їм сказала: «Я звідси не піду, поки ви їх не відпустите. Я виконала свою частину, про яку ви просили».

 

До мене в камеру привели батька. Сказали, що ми скоро підемо митися. Я запитав у батька, навіщо нам митися. Він відповів: «Або підемо до Бога чистими, або нас додому відпустять». Нас вивели з камери. І в супроводі двох військових ми знову прийшли до комендатури, де відбувалися всі ті події. Це ще був шмат страху – побачити кімнату, де тебе били, йти по цьому коридору. Але нас завели до іншої кімнати. Там на нас уже чекали мої мама і сестра. Ми написали заяву, і нас звільнили. Коли нас звільнили, з нами зв’язався один волонтер. Він зв’язався з нами швидко, чітко, конкретно у справі. Він сказав нам: «Я знаю вашу ситуацію. Вам треба терміново виїздити, тому що ви попали серйозно в халепу. Вас скоро знову заберуть і вже не випустять».

 

Я не розумів, навіщо стався цей полон у моєму житті, яке в ньому благо. Але із часом я побачив, що все у мене йде тільки на добро. У мене з’явилося багато друзів, я побачив нові місця в Україні, побачив, що є життя, набагато більше, ніж те, що мені навіювали на Донбасі. Зараз я живу в Ірпені. Вся родина разом, слава Богу. Тато служить у церкві «Філадельфія», він помічник пастора, веде домашню групу. Я служу в групі прославлення, музикант, граю на п’яти інструментах. Моя сестра викладає в УЄТС, вона навчалася вокалу в академії. Молодша сестра підростає, мріє бути фотографом. Мама теж служить лідером дитячого служіння, на жіночих конференціях.

 

В УЄТС я навчаюся на 2-му курсі програи "Музичне служіння". Завдяки УЄТС я більше утверджуюся в Бозі. Я тепер знаю Його особисто і знаю, навіщо все це в моєму житті. Я тепер впевнено іду в Бозі і впевнений в тому, що йду з волі Божої. Як я бачу зараз своє майбутнє, про що мрію? Я хочу далі розвиватися у служінні поклоніння. Мені подобається говорити Слово Боже, розбиратися в ньому, доносити до людей. Я бачу себе за кафедрою в церкві. У мене є дівчина, і після закінчення семінарії я хочу створити родину. У мене є класний приклад того, як треба створювати родину, якою має бути родина, - це приклад моєї сім’ї, в якій я виріс.

 

Що я відчуваю до тих людей, які знущалися з мене і з мого батька? Тоді я відчував злість, хотів справедливості, тим більше, що я знаю, що це моя земля, я маю право її захищати, тому що прийшли прямо в мою родину. Але зараз, коли минув певний час, минуло 4 роки, я побачив волю Божу. Бог мені просто показував, що я повинен віддати цих людей в Його руки, що Він з ними розбереться, вчинить з ними так, як вважає за потрібне. Тому зараз у мене всередині є якесь почуття неповаги до цих людей, але я не тримаю на них зараз зла.

Додати коментар

Залишити коментар тут:


Захисний код
Оновити

logo_footer

Українська євангельська теологічна семінарія

Наша адреса:

Вул. Квітки Цісик, 57 (11 лінія)

Пуща-Водиця, м. Київ. Тел.: 0-800-508-812

Поштова адреса:

А/с 8, м. Київ, 04075