Перша із серії розмов із місіонерами, викладачами богослов’я та місіології, багаторічними партнерами УЄТС подружжям Норманом і Розлін Брадшоу

 

Ми з Розлін були місіонерами від Асамблеї Божих Австралії. Нас направили до Індонезії, де ми служили впродовж 6 років. Але потім уряд Індонезії заборонив нам перебувати на території цієї країни, і ми повернулися до Австралії та стали шукати подальшої волі Божої щодо себе. Але, поки нічого не було ясно, я вирішив не марнувати часу й отримати освіту викладача.

 

Тим часом УЄТС уже два роки як працювала в Києві, на вул. Туполева, де наймала приміщення. Семінарія запрошувала пасторів, переважно з-за кордону, які викладали свій курс інтенсивно, впродовж 5-6 тижнів. Асамблея Божих Австралії тоді вже мала зв’язок з УЄТС і теж надсилала своїх лекторів викладати в семінарії. Котрийсь із викладачів не зміг поїхати, тому нас попросили замінити його. Я не можу сказати, що був у захваті від цієї пропозиції, бо я вважаю, що п’яти тижнів, може, й досить для того, щоб викласти курс, але, щоб встановити духовний зв’язок зі студентами, явно недостатньо. Тому я запропонував місії, що, коли вже ми з Розлін їдемо так далеко, то, можливо, ліпше буде, якщо залишимося в семінарії на півроку. Так ми зможемо принести більше користі. На цьому й зупинилися. Тобто, наш план був поїхати в УЄТС на 6 місяців. Це було в 1996 році.

 

44444.jpg

 

Потрапивши до семінарії, ми остаточно переконалися, що отакі приїзди викладачів на кілька тижнів не дуже добре впливають на формування студентів. І до того ж рівень лекторів, стиль викладання, підходи, предмети були дуже різні та часом навіть непоєднувані між собою. Тому ми багато спілкувалися з тодішнім ректором Анатолієм Глуховським щодо того, як має бути організовано навчання та до яких форм повинна рухатися семінарія. Уже тоді йшлося про те, як зробити семінарію більш стабільною, незалежною від іноземних викладачів. Тож за ці 6 місяців нашого перебування в Києві було прийнято рішення про реструктуризацію УЄТС, про побудову програм на основі семестрів, а не отаких тематичних блоків.

 

Зі зміною акцентів виникла потреба у постійних викладачах. На той час не було українців з освітою, які могли б це робити. Були пастори, але це проблему не розв’язувало. Сергій Флюгрант тоді вже поїхав навчатися в Англію, але його повернення треба було чекати 2 роки. Тож ми вирішили залишитися викладати в семінарії до його повернення. І так минуло 12 років.

 

Саме з’явився контакт із Оверсіз Кансіл. Ця організація погодилася допомогти семінарії, якщо ми складемо десятирічний план її розвитку. Пам’ятаю, як ми сиділи втрьох із Анатолієм і намагалися уявити, що ж буде за ці 10 років. Врешті, був створений відповідний документ. Я впевнений, що більшість із запланованого нами тоді ніколи не здійснилася – це був більше план віри, ніж реалістичний. Але для них було важливо побачити, що ми серйозно налаштовані. А нам теж було корисно замислитися й прописати деякі речі.

 

IMG_0509.jpg

 

Десь через 3 роки після свого приїзду ми ненадовго повернулися до Австралії. І саме в цей час в Києві дуже підняли оренду, і семінарія змушена була переїхати в Боярку, під Київ. Це було досить дивне місце, не відповідне для навчального закладу. І в цей нелегкий для УЄТС період Оверсіз Кансіл, не в останню чергу завдяки нашому авторитету, прийняла рішення про надання підтримки семінарії. Не через те що ми з Розлін такі важливі, а тому що це було для них знаком серйозності проекту, якщо за ним стоїть Асамблея Божих. Студенти й співробітники стали молитися за те, щоб знайшлося краще місце для семінарії. І з’явився цей варіант в Пущі-Водиці. Водночас ми придивлялися до випускників і співробітників, щоб відправляти найбільш здібних на подальше навчання, щоб вони могли потім повернутися і стати викладачами на постійній основі. Знадобилося 8 років, щоб забезпечити штат достатньою кількістю викладачів. І лише тоді ми відчули, що наближається час завершення нашої місії в Україні, що семінарія вже міцно стоїть на ногах і вже не потребує так нашої допомоги.

 

Проте наше керівництво вважало, що нам треба залишитися ще на 3 роки. Розлін відчула тоді потребу поїхати до Криму й почати працювати з кримськими татарами. Вона зв’язалася з американськими місіонерами, які вже там працювали. Спочатку ми робили нетривалі молитовні виїзди туди, молилися за це, думали, планували. А потім просто сказали: «Настав час нам поїхати до Криму». Ми ще щось викладали тоді в семінарії, але більше вже не хотіли зволікати зі служінням в Криму. Нашою метою було заснування кримсько-татарської церкви. Ми вирішили, що правильно буде залучити в цей процес семінарію, щоб церкву починали не ми самі, а разом з УЄТС. Тож ми стали брати із собою в Крим Івана Русина. Я думаю, саме тоді він закохався в місію та в служіння мусульманам.

 

IMG_0360.jpg

 

Бог показав Розлін, що можна використовувати засноване нами служіння «Нові горизонти», яке опікувалося родинами та молоддю, для євангелізації кримських татар. Як показав подальший досвід, це кримським татарам дуже сподобалося, ідея мала великий успіх. Для них це стало доказом того, що християни цінують сім’ю та піклуються про неї. Тому що один із стереотипів у мусульман: християни погано ставляться до родини.

 

Не станемо оповідати всіх нюансів розвитку служіння в Криму, тому що це вже інша історія. Скажемо тільки, що ми відчули потребу створити там матеріальну базу, на яку семінарія зможе спиратися. Ми почали молитися за те, щоб купити там квартиру, в якій місіонер зміг би зупинятися, щоб не думати про житло, а тільки про служіння. І дивовижним чином знайшлися жертводавці в Австралії та Америці, які дали потрібну суму.

 

Ми навіть встигли трохи пожити в цій квартирі. Але Бог чітко дав нам зрозуміти, що не ми маємо закладати церкву в Криму. Тому ми звернулися до семінарії, щоб вона знайшла того, хто її почне. Вони спробували кількох людей, аж поки знайшли того, хто зміг розпочати цю церкву. І тоді Бог сказав нам, що ми можемо повернутися додому.

 

0353.jpg

 

Що я зрозумів для себе з усієї цієї історії? Має бути покликання до місіонерства. Але, якщо маєш таке покликання, це не означає, що ти покликаний до конкретної місії чи до конкретної групи людей. Тому що в такому разі ти обмежуєш Бога. Скажімо, ми запланували бути місіонерами в Індонезії впродовж 10 років і не збиралися служити десь інде. Але Бог планує й робить так, як Йому угодно, а не нам. Тому неочікувано ми опинилися в Україні. Проте треба сказати, що досвід, якого ми набули в Індонезії, дуже нам знадобився тут. Здавалося б, Україна та Індонезія такі різні. Але семінарії в усіх країнах схожі: в усіх є програми, викладачі, фінансові виклики. Нам пощастило, що служитель, який починав семінарію в Індонезії, був справжнім апостолом від Бога. Від нього ми багато чого навчилися. Тож УЄТС має подякувати Індонезії за те, що там ми набули необхідних знань, з якими приїхали в Україну. Водночас досвід, набутий в Україні, ми потім теж застосували в Малайзії. Тож все взаємопов’язане.

 

Бог дав нам можливість повернутися в УЄТС та побачити те, що Він зробив за ці роки через людей, з якими ми колись співпрацювали. Багато з тих, хто зараз працює в семінарії, були нашими студентами. І коли ми порівнюємо їхнє життя тоді й тепер, то бачимо, що Бог благословив їх за їхню вірність. Зараз для них стало реальністю те, про що вони тоді навіть не мріяли. І зараз вони роблять багато такого, що ми не могли б зробити. Це особливо зворушує.

 

Дуже приємно бачити, що цінності, які ми практикували в УЄТС, залишилися в ній і розвинулися. Ми раді були почути, що багато людей, пов’язаних з УЄТС, засновують нові церкви. Бо на Заході чимало семінарій існують роками, але не мають церков, пов’язаних із ними. Можливо, їхні випускники засновують нові церкви. Але самі семінарії не співпрацюють з помісними церквами. Тож ми щасливі бачити спрямованість УЄТС на місію та насадження нових церков. Ми щасливі бачити, як уже в цьому житті ті, хто покинув дім заради Бога, не залишаються без нагороди.

logo_footer

Українська євангельська теологічна семінарія

Наша адреса:

Вул. Квітки Цісик, 57 (11 лінія)

Пуща-Водиця, м. Київ. Тел.: 0-800-508-812

Поштова адреса:

А/с 8, м. Київ, 04075