Вітаємоувійдіть в кабінет
 

Ексклюзивне інтерв’ю доктора богослов’я Йоханна Катаначо під час викладання ним в УЄТС курсу «Євангеліє від Івана»



— Ми раді вітати Вас в УЄТС! Розкажіть, будь ласка, трохи про себе.


— Я палестинець, громадянин Ізраїлю, народився в Єрусалимі під час Шестиденної війни в 1967 році. Моя родина жила на знаменитій Віа Долароса (Єрусалим), дорозі, по якій Христа вели на розп’яття. Повз наш будинок часто проходили люди з хрестами або ізраїльськими прапорами й зірками Давида. І я думав так: «Це Бог Ізраїлю, а не Бог Палестини». І мав до Нього не дуже добре ставлення, вважаючи, що, якщо Бог любить моїх ворогів, значить, Він мій ворог. А в підлітковому віці взагалі вирішив, що Бога не існує, що політики використовують цей міф, щоб керувати нами й контролювати нас. Я став атеїстом. І, вступивши на навчання до Віфлеємського університету, де вивчав хімію, став одним із ключових лідерів атеїстичного руху.

 

Катаначо.jpg


— Як же Ви прийшли до віри?

— Однієї ночі, мені тоді було 19 років, я спав у себе вдома, в Єрусалимі. І раптом о 3-й годині почув церковні дзвони. Я відчув, як вітер проходить крізь мене. Не міг поворушити ні рукою, ні ногою, але свідомість моя була ясна, і я розумів, що не сплю. Напроти мене на стіні висів годинник, тож я точно знаю, що боровся дві години, але нічого не міг вдіяти. І тоді я сказав так: «Боже, якщо це Ти, звільни мене, і я обіцяю, що шукатиму Тебе». І щойно я це сказав, як знову отримав можливість рухатися. Я встав, випив води, перебуваючи у великому потрясінні.

 

Весь мій світогляд розбився цієї ночі. До того ж, я не знав, як мені тепер жити, бо я ж був активним апологетом атеїзму в університеті. Але тепер у мене язик не повертався сказати, що Бога нема. Мало того, у мене виникло благоговіння перед Ним і навіть перед місцями, що зберігали сліди Його перебування. Я відчував велику спрагу, відчував, що мені чогось стало бракувати.

 

Як і пообіцяв, я став шукати Бога. В одній маленькій церкві я почув в короткому викладі як жив, чому помер та як воскрес Ісус Христос. Потім проповідник сказав: «Ви грішники. Вам треба покаятися. Віддайте своє серце Богові». Це не було проблемою для мене, бо я чудово бачив, що веду аж ніяк не праведне життя: балуюся наркотиками, граю в азартні ігри і т. і. Я заплющив очі та став молитися так: «Боже, я грішник. Я це знаю. Я готовий віддати Тобі своє серце, але свій розум віддати не можу. Бо я Тебе не розумію. Як Ти можеш бути Богом справедливості? Чому людина живе на землі 60-70 років, а потім Ти кидаєш її в пекло навічно? Чому ти любиш ізраїльських євреїв, але не любиш палестинців?»

 

Такі питання викликали в мене сум’яття, але я точно знав дві речі: Бог є, і Він зі мною спілкується. Отож, я помолився так у церкві й вийшов, нічого нікому не сказавши. Впродовж тижня мені наснилося три сни, які змінили моє життя. У першому сні я йшов поміж людей із злими, потворними обличчями. Я тримався за одяг того, хто йшов попереду мене. Але мені все одно було страшно. У другому сні я побачив себе в скляній коробці, в якій злі люди не могли мене досягти, хоч і кидалися на мене. В третьому сні я знову опинився між цих людей, але хтось ніс мене на руках. Я міг бачити його обличчя, і, коли дивився на нього, почувався спокійно.

 

1323.jpg

 

Коли я прокинувся після цього сну, то почув у своїй голові голос: «Йоханне, оце різниця між добрими справами та благодаттю. Якщо ти намагатимешся йти за Мною самостійно, в тебе нічого не вийде. Але, якщо довіришся Моїй благодаті, Я нестиму тебе на руках». Я віддав Богу своє серце, і потроху бар’єр в моєму розумі також став руйнуватися.

 

— Бар’єр, пов’язаний із нерозумінням того, як можна любити своїх ворогів?

Так. Любов — це друге, до чого покликав мене Бог після того, як показав різницю між добрими справами та благодаттю. Він навчав мене, як любити Його та людей, які мене оточують. Ось як це сталося.

 

Читаючи Нагорну проповідь, я перечепився через слова «Любіть ворогів ваших». Мені не треба було зазирати до словника, щоб зрозуміти значення слова «ворог». Я жив у такому контексті, де вороги постійно оточували мене. У мене було відчуття, що я зраджу власний народ, якщо любитиму своїх ворогів, тож ці слова викликали у мене внутрішній протест. Прочитавши ці слова, я дуже розгнівався на Бога, загорнув Біблію та вибіг із дому.

 

Я зайшов до кав’ярні, яку тримали християни біля Яффських воріт. На столику, за який сів випити каву, лежали флаєри з написом «Справжня любов» і цитатою з Ісаї 53. Допивши каву, я взяв флаєр і повернувся додому. У своїй кімнаті став на коліна і став торгуватися з Богом. «Я не можу любити своїх ворогів, не проси мене про це. Але гаразд, я вставлю цей флаєр у обкладинку, в якій ношу свою ідентифікаційну картку. Коли ізраїльські солдати зупинятимуть мене, щоб перевірити мої документи, вони бачитимуть цей напис».

 

1309.jpg

 

Ізраїльсько-палестинський конфлікт згасає ненадовго, тож документи перевіряють у всіх, хто схожий на араба, дуже часто. Відповідно, ізраїльські солдати дуже часто бачили мій флаєр. Вони запитували, що це. Я не хотів брехати, що люблю їх, тому відповідав: «Мій Бог просить, щоб я так до вас ставився». Зазвичай ми трохи розмовляли, і вони мене відпускали. Минав час, і я став помічати, що моє ставлення до цих людей почало змінюватися. І я вже сам молитися, щоб мене зупинили і я міг розповісти ізраїльським солдатам про Ісуса.

 

Якось стався цікавий випадок. Я затримався в офісі до пізньої години, роздруковуючи тексти для своєї церкви. Роздрукувавши все, поклав тексти до внутрішньої кишені, застібнув куртку на блискавку та пішов додому. А треба сказати, що політична ситуація знову була неспокійна. Палестинці розкидали листівки, писали на стінах заклики тощо. І ізраїльським солдатам було дозволено стріляти по ногах протестувальників, які не підкорялися й намагалися втекти.

 

Отже, я йшов нічними вулицями Єрусалима й біля Дамаських воріт побачив трьох ізраїльських солдат. Один із них підкликав мене пальцем. Я зрозумів, що зараз у мене будуть проблеми, бо маю в кишені тексти арабською, якої євреї не розуміють. Я швиденько помолився і, не знаю чому, може, з переляку, розстібнув блискавку своєї куртки. Солдати злякалися, що я збираюся витягти зброю, вони схопилися за автомати та наставили їх на мене. А я повільно підніс руку до серця і сказав: «Я люблю вас». Я був у шоці, вони були в шоці — кілька хвилин ми стояли завмерши, бо не знали, що робити. А потім почали розмовляти про Ісуса.

 

Тоді я зрозумів, що любов — це не почуття. Для мене це рішення прославляти Христа, бути слухняним Йому. М’язи нашої любові прокачуються, коли ми живемо посеред ненависті та практикуємо любов.

— Саме тому Ви в своїх лекціях так багато уваги приділяєте темі любові?

— Я вірю, що любов є центром християнської ідентичності і що любов дає можливість досягти справедливості. Саме справедливості, а не помсти. Ми не можемо боротися із злом за допомогою зла. Любов вимагає жертовності. Любов є критерієм нашої оцінки історії свого народу, матеріалів ЗМІ, політичних гасел. Ми завжди маємо запитувати себе: «Чи спонукають вони нас до любові?» І відповідно реагувати на цю інформацію.

 

СМІ чи інші джерела можуть викривляти інформацію. Вони можуть описувати якусь людину так, ніби вона ненавидить нас та бажає завдати шкоди. Тим часом Ісус у Притчі про доброго самарянина використав зовсім інший підхід. Навчаючи євреїв любові, він зробив позитивним персонажем цієї притчі не юдея, а ненависного для них самарянина. Це так само, якби в українських школах дітям ставили за зразок росіян. Або, якщо б я взявся навчати в палестинській школі, що євреї добрі. Мене, м’яко кажучи, не зрозуміли б. Тому що існує очікування, що вони вороги, тому мають бути злі. А Ісус радикально змінює наш ракурс. Він вчить, що ми можемо щось змінити у світі, тільки ставши на бік любові.

 

1325.jpg

 

Для цього треба подолати бар’єр. Ісус подолав географічний бар’єр, щоб зустрітися із самарянкою. Так само месіанські євреї з ризиком для життя нелегально проходять до Палестинської автономії, щоб зустрітися із палестинцями-християнами. Але бар’єри бувають не лише географічні чи політичні. Є культурні, мовні, релігійні, духовні бар’єри.

 

В Ісуса та самарянки були різні вірування, погляди на історію, переконання, досвід і навіть стать. Але все ж таки Ісус вважав за необхідне подолати ці бар’єри. Він прийшов на ворожу територію не лише без армії, а й взагалі без сил, будучи втомленим і навіть не маючи чим набрати води, щоб погамувати спрагу. Але Він мав любов. І завдяки цій любові сталися неймовірні зміни. Він почав зі зміни однієї маргіналізованої жінки, взявши до уваги культурний контекст. Але завдяки цій жінці ціле місто зазнало змін. Тому ми не повинні недооцінювати силу любові. Вона може трансформувати не лише кожну окрему людину, а й цілі народи.

 

Рання Церква стала громадою відновлення. У ній були юдеї, самаряни та язичники. Раніше всі вони були ворогами, а тепер стали членами єдиної родини. І це допомогло їм рухатися вперед. Не всі непорозуміння були розв’язані відразу. Ми пам’ятаємо, що в християн єврейського та грецького походження виникало певне тертя. Але завдяки Божій благодаті вони змогли знайти відповідь.

 

Політика любові — це мати повагу до кожної людини на землі. Кожна людина створена за образом і подобою Бога. Кожна людина — дар Божий особисто для мене. Кожен росіянин, кожен українець, кожен єврей, кожен палестинець — це дар Божий. Моє завдання — перемагати гріх, а не людей. І я завжди шукаю партнерів, які допомагають мені боротися з гріхом. Якщо я можу знайти партнерів на боці, який вважається ворожим, то співпрацюватиму з ними. Це те, що я називаю цивілізацією любові. У своїй культурі я часто бачив, як зміни відбувалися саме завдяки таким діям.

 

Якщо справедливість, зокрема й політична, досягається без любові, то вона може бути дуже травматичною для нас. Тим часом місійна справедливість означає те, що я хочу принести Ісуса до ворожого табору. Щоб Він як Цар розбудовував Боже Царство, звільняв стомлених, обтяжених, маргіналізованих людей. І це кидає виклик особистому й системному гріхам.

 

Якщо є політичний чи системний гріх, я про нього кажу, але роблю це з любов'ю. Моє бажання, не завдати їм болю, а благословити їх. Це те, що Церква, на мою думку, має робити. У палестинській спільноті ми намагалися задекларувати це документом «Кайрос». В ньому ми писали, що будь-яка окупація однієї країни іншою є гріхом. Треба звільнятися від цього гріха, але тільки за допомогою любові та благодаті. Не з бажанням помститися, а з бажанням проявити любов: через закон, висвітлення у ЗМІ, переговори, освітні статті, навчання, творчість та в інший немілітаристичний спосіб.

 

Наостанок розкажіть, будь ласка, про свою теперішню діяльність.

Зараз я мешкаю в Назареті. Проповідую в церквах свого міста і Єрусалима. 25 років досліджую та викладаю в біблійних коледжах у Віфлеємі, Назареті й різних куточках світу, зокрема й на Близькому Сході, курс «Євангеліє від Івана». А найближчим часом має вийти з друку моя книжка «Євангеліє від Івана очима палестинця».