Одним із найбільш дискусійних та чуттєвих питань у сучасній Україні, (і це вкотре продемонструвало загострення соціальних відносин у 2014 році) є питання пам’яті, а саме: оцінка та ставлення до спадку Другої світової війни. Саме тут точаться найбільш «гарячі» війни пам’яті. Боротьба з минулим, інтерпретація якого жодним чином не відображує позицію протилежної сторони, – одна з найскладніших проблем у країні.



Природньою, з одного боку, постає спроба вирішити проблему шляхом «нехай минуле залишиться у минулому». З іншого ж, ми постійно стикаємося з тенденцією повертатися в минуле й використовувати його конфлікти як абсолютну систему відліку. Якщо перше – це шлях «амнезії» та заперечення, які є смертельними для будь-якого пошуку примирення, оскільки люди не розуміють, із чим примирятися, то друге – шлях, на якому майбутні покоління потенційно стають новими учасниками старих конфліктів. Це крайнощі, які є беззаперечною перешкодою на шляху до примирення. За таких умов у День пам’яті та примирення ми повинні нагадувати собі про декілька моментів.

По-перше, минуле не можна просто забути. Пам’ять – це те, що формує ідентичність. Ігнорувати частину спогадів означає ігнорувати частину особистості чи соціальної ідентичності, а відповідно – їхні гідність та право на існування. Навіть більше, ігнорувати частину спогадів означає пам’ятати нечесно, несправедливо.

День пам’яті та примирення – це не день про щось, що слід забути заради миру. Це день про те, як слід ставитися до спільної пам’яті заради миру.

Тому, по-друге, важливо набувати досвіду бачити відмінність між запам’ятовуванням як поневоленням та запам’ятовуванням як звільненням. Запам’ятовування полягає не стільки в тому, «що» пам’ятати, скільки «як» пам’ятати.

Створення нової реальності миру – це не селекція, а потім штучне сюжетування того, «що» саме особистості чи соціальні групи повинні пам’ятати, щоб уникнути конфлікту і досягти примирення. Це упорядкування подій (серед іншого – болісних, конфліктних) з питанням, «як» їх слід пам’ятати, щоб, незважаючи на болісний досвід взаємин, досягти сталого примирення.

Питання, як саме людина, спільнота про щось пам’ятає: з любов’ю чи ненавистю, як перемогу чи поразку когось, із бажанням примиритися чи з жагою до помсти – здебільшого відіграє визначальну роль у процесі примирення.

У День пам’яті та примирення ми особливо повинні нагадувати собі, що болісна, конфліктна пам’ять може бути не тільки причиною конфлікту, але й можливістю для примирення.

Трагічно бракує умов для виходу за межі звичних голосів і можливості почути та інтегрувати в суспільну реальність голос не тільки «переможців», але й голос жертв з обох боків. Чути голос, у якому війна, протистояння як в історичному, так і в теперішньому часі для країни – не перемога когось над кимось, а спільна трагедія. Чути голос, у якому кажучи, «їхні», теж «наші».

Бракує простору, де б формувався діалог, а не монологічність чи самодостатність.
Насамкінець, по-третє, у День пам’яті та примирення важливо не забувати про прощення. Часто історики зазначають, що сторони конфлікту не можуть мати однакового бачення у всіх спірних моментах і тому не існує можливості для переконання. Це, по суті, і не потрібно, якщо обидві сторони діалогу готові до спільної моральної позиції.

Там, де немає єдності в спірних питаннях, повинно бути місце для спільної мови моральних цінностей та етики: сповіді, прощення, милосердя. Це мова, яка не просто продукує нову риторику в конфлікті, але й новий спільний наратив миру на основі спільної болісної пам’яті.

Радислав Тацюн, аспірант кафедри богослов’я НПУ ім. М.П. Драгоманова, керівник програми «Прикладне богослов'я» денного відділення, викладач богословських дисциплін