Пройшло 30 років з дня, коли Україна отримала свою довгоочікувану незалежну державність і стала формуватися як окрема політична одиниця. Звичайно, культурно Україна існувала вже давно, маючи свою унікальну мову, традиції та цінності. Завжди відрізнялася вона й своїми версіями християнства.  То чому ж незалежність важливо згадувати й святкувати християнам?

 

Писання свідкує про те, що культурна та територіальна ідентичність не є лише продуктами людських зусиль й амбіцій – вони є частиною плану Божого на шляху до Його пізнання: «І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив окреслені доби й границі замешкання їх… щоб Бога шукали вони, чи Його не відчують і не знайдуть, хоч Він недалеко від кожного з нас» (Дії Апостолів 17:26, 27, переклад І. Огієнка). Отже, цінування унікальної культурної та національної ідентичності – не прояв гріха й богоборства (як про це говорять деякі сучасні християни), а навпаки, є виконанням Божої волі. Незалежність України та можливість розвивати й пізнавати даровану Богом унікальність народу та території нашої держави – це шлях до вибудовування образу Божого, якого немає в інших країн і культур.

 

Це також нагадування про важливість поцінування різноманітності всередині України, переживання соборності не як уніфікації, а як суголосся різноманітності, як дару багатокольорового візерунку української культури. Справжньої культурної поліфонії, що зливається в нашу, ні на що не схожу пісню, яку потрібно чути як нам самим, так і нашим сусідам: ближнім і далеким.  

Україна має свою унікальність, яка не закінчується згадуванням сала, козаків та вишиванок. Україна має також любов до правдоборства, свободи, гумору, гідності, життєлюбства й вибудови діалогу. Від традицій Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Казимира Малевича до віршів Ліни Костенко, текстів Сергія Жадана та пісень Святослава Вакарчука. Ми самі не завжди знаємо свою історію, культуру й мову, страждаємо комплексами меншовартості та містечковим мисленням. Отож пізнання свого голосу, місця, болю й правди є не лише завданням освітніх закладів, проєктів «українізації» чи прийняттям певних «мовних» або інших законів як політичних феноменів, що змінюються зі зміною політичного істеблішменту. Ні, це питання покликання християн як тих, кого Бог помістив для пізнання й свідоцтва про Нього тут, в Україні, в контексті нашої культури: у контексті пісень, що їх співають бабусі на хуторі, і мегамодерного театру на ГогольFestі, у фільмах Олега Сенцова та піснях Джамали.

 

Ми покликані шукати Бога і перекладати Його поклик нашим співгромадянам й іншим народам. Ми покликані плекати та зрощувати нашу унікальність, наш голос у сонмі усіх народів усіх часів, щоб у Царстві Бога він виконав саме свою (а не чужу) партію. І це певна важка робота, це «лупання сієї скали».

 

Але таку свою унікальність ми тільки-но почали осмислювати. Бо Україна – це також й історія травм. Історично склалося, що наша історія це, зокрема, історія зрад, братовбивства, знущання та різного роду насильств. Від міжусобних конфліктів князів Київської Русі до війни на Сході нині ми долаємо різницю в насильстві. Роками українців привчали ніяковіти від проявів своєї мови, традицій та ідей самовизначення. Це відбувалось і через культурне насильство, і через буквальне знищення Голодоморами та репресіями. З часом навіть серед християн з’явилось оце відчуття відчуження від навколишньої культури.

 

З іншого боку, хтось навпаки озлобився, став запеклим борцем проти всього інакшого, перетворюючи свою ідентичність, своє християнське українство на єдину можливу модель для оточення. Ми покликані виходити з цих двох крайнощів, долаючи свої національні травми, не забуваючи про своє минуле, але й не дозволяючи йому знову відтворювати себе через нові петлі різноманітного насильства. Відповідь можна сформулювати словами вірша уродженця Дебальцево, бійця УНР та радянського поета, Володимира Сосюри: «Любіть Україну… В годину щасливу, і в радості мить,  любіть у годину негоди». Бо саме в любові до дару українства можливе формування нового досвіду, який здатен подолати всю ту важку різноманітність нелегкого досвіду зовнішніх та внутрішньо-сердечних конфліктів.

 

Саме любов може дарувати простір піклування й зрощення, як любов дарувала взаємо-підтримку, жертовність у покладанні не лише речей, але й життя під час Революції Гідності і донині на війні. Любов здатна творити нове, вона здатна породжувати життя й благословення. Як християни ми можемо нести Євангеліє любові Бога до нашого народу, в усіх його складних і неоднозначних проявах та досвідах, даруючи надію.


30 років – це вже не маленький строк, але для держави це все ж лише початок. Ми покликані знайомитись із нашою ідентичністю. Це означає не втікати від темних сторінок минулого й сьогодення, не вибілювати, а каятись, не очорнювати, а поважати. Християнам важливо нести культуру відповідальності й поваги в навколишнє суспільство та пропонувати не християнство космополітизму (бо, очевидно, Писання не вчить нас бути космополітами) і не християнство націоналізму (бо Ісус не пропагував перспективу сікаріїв чи фарисеїв), але християнство, що пропонує єдність у різноманітності. Для цього самим християнам потрібно пройти шлях зцілення та відновлення своєї ідентичності як дару Божого нам і людям довкола нас. Святкування Дня Незалежності має перетворитись на зустріч з собою, але також і на зустріч з Богом, з ближнім (який завжди буде відрізнятись від мене), з таємницею українства, яку ще потрібно розкрити, зростити та явити й з тією Україною, якої ще немає, але вона вже є тут.


Апостол Павло писав про те, що ми потрібні один одному в Церкві як різні. Різноманітність – це дар. Повага до відмінності іншого починається з прийняття Божої любові й плану щодо себе. Ми не зможемо нікого любити й простити, якщо не дозволимо Богу зцілити себе самих, не зможемо захоплюватись чужою унікальністю, якщо не будемо цінувати та захоплюватись своєю. Служіння ближньому починається з визнання дару Божого. Українськість та можливість мати державу, де ми можемо зрощувати й відкривати свою ідентичність, – дар Божий, за який ми несемо відповідальність перед Ним. Україна — це не лише дар нам, а й дар світу. Від того, наскільки ми будемо його цінувати, залежатиме життя світу і досвід Бога в нашому світі.


З Днем Незалежності України! З даром Божим