Різдво – свято надії Євангельські оповіді про народження Христа торкаються дуже різних тем.

 

Провідні з них ми згадуємо під час адвенту, очікуючи на Різдво: надія, мир, радість і любов.

 

Уже другий рік поспіль нам доводиться зустрічати Різдво в умовах найрізноманітніших обмежень щодо пересування, дотримання соціальної дистанції та вимог про відвідування публічних місць, пов’язаних із тривалою пандемією COVID-19.

 

За таких обставин нам доводиться переживати багато різного, що повністю суперечить тому, із чим у нас асоціюється Різдво: замість радості від святкового спілкування ми стикаємося з ізоляцією та самотністю, замість миру й спокою – з тривогою й неспокоєм, замість любові – з роздратуванням й агресією. Нездатність передбачити, коли ж поточна проблема нарешті вирішиться, спричиняє загальне сум’яття, яке призводить до того, що багато хто втрачає надію на можливість змін на краще. Усе це по-особливому актуалізує першу з-поміж різдвяних тем – надію на зміну ситуації, що склалася.

 

На відміну від Єв. від Луки, яке занурює історію народження в контекст гімнів хвали: Magnificat – пісня Марії (1:46-56); Benedictus – пісня Захарії (1:68-79); Gloria in Excelis – пісня ангелів (2:14) і Nunc Dimittis – пісня Симеона (2:29-32), – і викликає почуття захвату, благоговіння й радості від того, що сталося чудесне божественне втручання в природний хід людської історії, події, описані в Єв. від Матвія, пронизано переліком втілених пророцтв (див. Мт. 1:22-23 й Іс. 7:14; Мт. 2:6 і Мих. 5:2; Мт. 2:15 й Ос. 11:1; Мт. 2:17-18 і Єр. 31:15, Мт. 23 і, ймовірно, Іс. 4:2, 11:1 та 53:1), тож складається враження, що Ісус Своїм народженням насправді виконав цілу низку пророцтв про обіцяні Богом зміни в історії людства, а сповнення надії на здійснення цих очікуваних змін почалося з Його народженням.

 

У ці різдвяні дні якраз до надії й хотілося б повернутися, спираючись на один з пророчих текстів, яким закінчується оповідь про народження Христа в Ев. від Матвія: «Що Назореєм назветься» або ж: «Він Назарянин буде званий» (Мт. 2:23). Саме цей пророчий текст спричинив чимало нерозуміння та різнотлумачень між дослідниками Біблії під час перекладу й інтерпретації. Якщо з попередніми пророцтвами в розповіді про народження (див. Іс. 7:14; Мих. 5:2; Ос. 11:1; Єр. 31:15) усе більш-менш зрозуміло, то от щодо останнього виникає принаймні три запитання. По-перше, чому, цитуючи одне пророцтво, євангеліст покликається на пророцтва в множині: тут мова про одне пророцтво, яке наводиться декілька разів, або ж про декілька різних пророцтв, пов’язаних однією темою?

 

По-друге, що саме мав на увазі Матвій, вживаючи слово Назорей або Назарянин? По-третє, де і в якій саме пророчій книзі чи книгах знаходиться вказане пророцтво? Почнемо з останнього. Будь-які спроби віднайти це пророцтво в канонічних книгах не мали успіху. Нічого не знайшли й під час пошуку у вторинно-канонічних книгах та апокрифічній літературі. Тож постає питання: чи то Матвій навмисно закінчив свою оповідь про Різдво неіснуючим пророцтвом, чи ж то ми щось не так зрозуміли? Малоймовірно, що під фразою «Назореєм назветься» Матвій мав на увазі релігійний обряд назорейства, описаний у Числах 6:1-21. Очевидно, що життя та місія Ісуса, зображені в Євангеліях, ніяк не відповідали обмеженням, які охоплював релігійний обряд посвячення в назореї (пор. Мт. 8:1-4, 18-26; 11:19).

 

Але чи варто дотримуватися іншого можливого перекладу згаданого пророцтва: «Він буде Назарянином»? Тобто припускати, що тут вказується не на релігійний обряд, але на географічне місце, де Месія почав Своє публічне служіння, в «Галілеї поганській», про яку йдеться в 4:12-17, передбачаючи в такий спосіб масштаби місії Христа, що охопить і язичників? Або мова про божественну іронію, «хіба ж може бути з Назарету що добре?» (Ів. 1:46), як натяк на зверхнє ставлення релігійної еліти до публічного служіння Ісуса. Можливо… Найбільш вірогідний варіант інтерпретації цього пророцтва з’являється, якщо звернути увагу на співзвучність слів «Назорей» з єврейським Нецер або Нацраті, яке перекладається як пагін, нащадок, гілка, паросток. У такому разі спостерігаємо алюзію на пророцтва з Ісаї (див. 4:2, 11:1 та 53:2), у яких мова йде як про майбутнього Помазаника Яхве (див. 42:6; 49:6), так і про Його страждання (52:13–53:12). Іншими словами, у цьому пророцтві присутня пряма алюзія на «Пагінчик» і «Галузку» з кореня Єссея (11:1), і «галузка», «корінь» Давидів (53:2, див. також Єр. 23:15; Зах. 3:8, 6:12).

 

Тоді останнє пророцтво, наведене Матвієм в оповіді про Різдво, вказує на народженого Ісуса як на Сина Давида, у Якому здійснилася ціла низка пророцтв, що їх Бог заздалегідь відкрив через Своїх пророків. У Ньому та через Його служіння Бог повернувся до Свого народу. У Ньому та через Його місію Божі обітниці про спасіння втілилися, і надія на спасіння нині доступна, попри будь-яку географічну, національну чи соціальну приналежність, кожному, хто побачив у Ньому Помазаника Яхве, передвіщеного пророками.

 

У цьому сонмі пророцтв найбільше вражають метафори, до яких пророки вдаються, щоб описати природу біблійної надії: образ гілки, яка виростає на пні дерева, зрубаного через тривале безпліддя, і пагона, що проростає з сухої землі після довготривалої відсутності дощів як Боже благословіння (див. Іс. 11:1 та 53:2). Метафори гілки та пагона допомагають нам зрозуміти два важливих моменти щодо природи біблійної надії: по-перше, надія зазвичай зароджується там, же немає ніяких передумов її виникнення (зрубане дерево чи суха земля); по-друге, надія має крихкий та вразливий характер: її легко зламати, як гілочку, і витоптати, як пагін. Проте Бог, Який у Христі прийшов до вразливої людини, яка перебуває в умовах приреченості, Своїм тендітним ставленням та служінням дарує їй надію на повне відновлення: «очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить» (див. Мт. 12:18-20, пор. Іс. 42:1-4). Там, де є усвідомлення, що «Бог з нами», надія не залишає нас навіть у моменти, коли ми стаємо свідками або ж об’єктами політичних і релігійних переслідувань та інтриг, вимушеної еміграції чи страждань (теми розповіді про народження Христа в Матвія).

 

Парадоксальна особливість біблійної надії якраз і полягає в тому, що вона проявляється, народжуючись у ситуації, коли для її виникнення немає жодних передумов або ж причин, і вимагає терплячого й тендітного ставлення до себе. Як сказав С. Хауєрвас, «надія без терпіння спокушує нас утопічними фантазіями». Послання, яке Матвій вклав у свою оповідь про народження Христа, доволі просте: якщо ми віримо, що Бог в Ісусі з нами (див. Мт. 1:21-23, пор. Іс. 7:14), то надія виникатиме й стверджуватиметься в наших серцях у ситуаціях, які, здавалося б, суперечать самій надії (див. Мт. 2:23, пор. Іс. 11:1, 53:2).

 

У цьому й полягає надія Різдва!

 

Федір Ф. Райчинець