Триває набір на навчання. Дізнайтеся подробиці!

Ексклюзивне інтерв’ю запрошеного викладача історичної теології, докторанта богослов’я Ростислава Ткаченка сайту УЄТС

 

—····· Розкажіть про себе та про свій шлях до теології.

 

—····· Я народився в м. Сніжному Донецької області. Навчався в Донецькому християнському університеті (ДХУ), а магістратуру проходив у Бельгії, в Євангелічному теологічному університеті (ETF). Викладав в Одеській богословській семінарії. Зараз ми із дружиною живемо в Рівному. Відвідуємо баптистську церкву «Скеля». Періодично викладаю в семінаріях Одеси, Львова й Києва.

 

—····· Цього семестру, спеціально аби послухати Ваші лекції, приїхав в УЄТС вільний слухач із Миколаївської області. Тож Ви людина відома.

 

—····· Не знаю, наскільки я відомий, але теологію викладаю досить давно. Хоча зацікавився нею не одразу. До ДХУ я вступив, щоб покращити свою англійську та розібратися зі своїми християнськими поглядами. Я народився в родині євангельських християн, дитинство — в церкві, у молодому віці покаявся та прийняв свідоме хрещення. Але хотілося щось впорядкувати для себе, бо розумів, що не все в моїй церкві глибоко й повністю пояснюють, і я прагнув більшого. Проте мрією моєю все ж таки було стати перекладачем. У ДХУ я виявив, що тутдобре· викладають не лише англійську, а й теологію, і що це цікаво. Тож десь до кінця другого курсу зрозумів, що хочу займатися саме теологією й стати викладачем. Особливо мене цікавила історична теологія, якою я займаюся досі. Цьому інтересу посприяли й чудові викладачі, в котрих мені пощастило навчатися, зокрема й В’ячеслав Литвиненко. Зараз він доктор філософії та професор Карлового університету (Прага).

 

Я викладаю історичну теологію та систематичну теологію. В УЄТС в цьому семестрі я викладав частину систематики — вчення про Бога. Це одна з найулюбленіших моїх тем і, мабуть, найважливіша для християн, незалежно від того, до якої традиції вони належать.

 

—····· А що досліджує історична теологія?

 

—····· Історичну теологію можна визначати по-різному, але я б сказав, що вона досліджує історію розвитку християнської думки загалом і зокрема історію формування та зміцнення християнського віровчення, як його сповідує вся Церква. Тут є два аспекти: те, чого навчали всі богослови, ранні й пізні, починаючи від апостолів, і з чим всі вони погоджувалися, — в першу чергу це вчення про Бога й про Христа. Це основа, вона закладена була давно, за часів Христа, і, по суті, потім віровчення лише поглиблювалося й формулювалося — в Святому Письмі, в Символі Віри. З іншого боку, не всі думки в християнстві набули офіційного статусу, але розмірковування велися. Отці Церкви, схоласти, реформатори висловлювали ще ідеї. Вони не стали доктринами, але залишилися християнськими думками. Це друга складова історичної теології. І мене цікавлять обидва ці аспекти. Тобто, історичний теолог працює з тими ж темами, що й систематик і пастор, але зосереджує увагу на динаміці розвитку цих думок, на працях людей, які їх висловлювали, та на історичному контексті, в якому вони формувалися. Наприклад, якщо говорити про Символ Віри, то значення має не тільки зміст, а й живі люди, мислителі, що його складали, а також історичне тло: якою була тоді Церква, які питання піднімалися, які єресі виникали й чому Церква вимушена була створити такий документ. Ну і важливість мають також самі формулювання, тому що в Символі Віри є такі слова, які без знання історичної теології тяжко зрозуміти і які ми не знаходимо ні в Старому, ні в Новому Заповітах. Саме історією виникнення і тлумачення певних понять займається історична теологія, і я сказав би, що вона оживляє християнську догматику та показує її укорінення в житті.

 

—····· Якому питанню присвячено Вашу дисертацію?

 

—····· Вченню про Бога в ранніх працях двох теологів ХІІІ сторіччя — Томи Аквінського та Бонавентури. Їх можна вважати католицькими мислителями, а можна просто християнськими, бо на той момент на Заході була одна Церква, тож, по суті, вони належать і католикам, і протестантам. Їхнє вчення важливе, тому що, на загальну думку, це одні з найвизначніших мислителів й ортодоксальних теологів. До того ж їхній час був дуже цікавий, і їхнє вчення викликає питання саме з перспективи тогочасних дискусій. Головний нюанс полягає в тому, що тоді багато християн, які навчалися в університетах, познайомилися з працями Аристотеля, що саме були перекладені на латину. Таким чином, крім Святого Письма, крім праць Отців Церкви тепер християни латинського Заходу могли читати ще й філософів. Але ж Аристотель не був християнином, і його ідеї Бога та світу не схожі на християнські. Тож виникло запитання: як залишатися християнами і водночас бути вченими мужами? І ось Бонавентура й Тома намагалися відповісти на це запитання, тому що хотіли зберегти свою традицію та водночас були університетськими «розумниками», професорами. Їхня теологія, по суті, залишилася ортодоксальною, але вони трохи розійшлися в трактуванні. Згодом обидва вплинули на католицьку традицію і навіть трохи на протестантську. Тож обидва ці мислителі цікаві самі собою і в контексті запитання: коли виникає нова філософська ідея про Бога, як ми, християни, маємо на неї реагувати, тобто, як залишатися вірними Біблії, ортодоксальному вченню і водночас бути достатньо актуальними, говорити мовою сучасного світогляду й науки?

 

—····· Якщо вже зайшлося про захоплення християнського Заходу Аристотелем, як Ви ставитеся до висловлювань сучасних іудейських теологів про те, що знання християн про Бога насправді дуже забруднені еллінською філософією, тож, по суті, християни сповідують не іудейського Бога, а бога грецьких філософів?

 

—····· В такому формулюванні ця ідея в християнському світі вперше прозвучала в ХІХ сторіччі, коли протестант, професор теології Адольф фон Гарнак сказав, що Євангеліє було чистим вченням, а після нього відбулося псування — грецька філософія забруднила християнське вчення, і тепер ми маємо його очищувати. Тобто, по суті, він сказав, що грецька філософія створила християнську теологію. Звісно, з ним далеко не всі погодилися, стверджуючи, що насправді християнський дух, християнська віра скористалися інструментом грецької філософії, щоб говорити про того ж Бога. Тобто, ідея лишалася та сама — біблійна, іудейська, християнська — змінилися тільки слова. Бо ж ми завжди використовуємо сучасну лексику, щоб бути зрозумілими. Зокрема, для цього й потрібні нові біблійні переклади. Тож, насправді, християни сповідують того самого Бога — Бога Авраама, Ісаака та Якова, Він же Яхве, Він же Бог Ісуса Христа. Ми лише уточнюємо та поглиблюємо ідею: ми кажемо, що це не просто Бог Авраама, Ісаака та Якова — це Бог Отець, Син і Дух Святий.

 

—····· У контексті нашої розмови, як Ви вважаєте, хто потребує теологічної освіти — чи вона є обов’язковою для всіх християн, а чи залишається вузькопрофільною? Особливо це цікаво з огляду на те, що віднедавна в нашій країні теологію включено до списку гуманітарних наук і рекомендовано для світських вишів.

 

—····· Тут треба говорити про різні рівні теологічної освіти. Початкова теологічна освіта — це, по суті, знання основ віри. І таке знання потрібне всім християнам, щоб розуміти християнське віровчення самим і вміти розказати іншим. Таку освіту можна здобувати в семінарії, але не обов’язково тільки в ній. Можна її здобувати в церкві, при церкві, під час підготовки до хрещення тощо — є різні моделі, але фундамент має бути закладений у всіх християн. Однак теологічна освіта може бути й професійною. І тут виникає питання: хто такий теолог-професіонал, що це означає? Пастор — професіонал? Так. Пастор проповідує, навчає основ віри, отже він — теолог. Але він теолог-практик, бо не сидить у кабінетах і не вивчає умоглядні питання, а займається життям. З іншого боку, професійним теологом може бути мислитель-професор. І тут цікаве явище: до VI сторіччя більшість теологів були єпископами, тобто пастирями. Але з VI сторіччя теологією стали займатися переважно ченці. Тома Аквінський і Бонавентура, про яких я згадував, теж були ченцями. А потім ситуація обернулася так, що до Реформації вже більшість богословів були професорами. Наприклад, Мартін Лютер був ченцем, а потім залишився викладачем, але перестав бути ченцем. І десь уже із XVI сторіччя принаймні визначні теологи, опорні християнські мислителі, як правило, були професорами, викладачами семінарій та університетів, ученими мужами. Така професійна теологічна освіта потрібна не всім. В першу чергу вона потрібна тим, хто приймає на себе якесь християнське покликання, хто розуміє, що за духовними дарами він має доносити основи віри на якомусь іншому рівні. Євангеліст, пастор, проповідник, викладач — всі ці люди повинні бути професіоналами в теології. Звісно, на різному рівні — не всі із них повинні писати книжки чи знати кілька мов, але вони мусять знати більше, ніж основи віри, щоб основи віри викладати. Для пастора ці знання можуть бути трохи із ухилом в практичну теологію, для євангеліста — контекстуальними, із інформацією про культури, для викладача — це будуть книги, що тлумачать Біблію, з історії християнства тощо. Але всі ці люди повинні мати добру підготовку, тому що одним із феноменів нашої культури є підвищення рівня освіти всіх. Оскільки знання стають дедалі доступнішими, і люди знають або, принаймні, мають доступ до дедалі більшої кількості інформації, щоб говорити з ними про Бога, треба самому володіти цією інформацією чи хоча б орієнтуватися в ній. Тобто, це накладає вимоги на нас, християн, знати мову сучасності та мислити на достатньо доброму рівні, щоб ми могли вести діалог з усіма людьми, які спитають в нас і попросять, як казав Петро, дати відповідь про свою надію чи дати роз’яснення нашої віри. Тож, звичайно, професійна богословська освіта передусім потрібна пасторам, євангелістам і викладачам.

 

—····· Але ж ми знаємо, що в багатьох євангельських церквах нашої країни пастори не мають теологічної освіти. Наскільки правдиво вони можуть навчати основ віри?

 

—····· Ситуація у нас справді дещо унікальна. Я не хочу сказати, що абсолютно всі пастори повинні зараз терміново піти в семінарію, інакше вони втратять статус пастора або право пояснення основ віри. Все ж таки після сімдесяти років комуністичного режиму необхідно розуміти, що багато пасторів ставали на служіння, коли була обмежена можливість іти в семінарію або коли її взагалі не було. Вони щось переймали від попередніх поколінь, чогось навчались на досвіді, читали літературу, яку стали завозити в 90-х. Чимало з них літні досвідчені служителі, і ми не маємо права змушувати їх до навчання в семінарії. Проте вони і їхні, можливо, трохи молодші послідовники зараз повинні замислюватися про майбутнє Церкви. Тобто, мої слова про професійну теологію передусім орієнтовані на майбутнє. У минулому ситуація була такою, якою була, ми її змінити не можемо. Але наш час і, зокрема, ситуація в нашій країні дає багато можливостей для освіти пасторів, які тільки почали служіння, а також для майбутніх пасторів. Якщо ми хочемо розвиватися, щоб і самим залишатися живими християнами, і щоб Церква була динамічною інтелектуально, духовно і культурно, то нам необхідні освічені люди. В майбутньому я бачу тільки освічену Церкву.

 

В минулому я бачу вірну Церкву, бо такі були часи — християни не мали можливості здобувати не тільки теологічну, а й іноді навіть світську освіту, але ті люди зберегли вірність. І в цьому головна цінність тієї епохи для Церкви. Однак зараз у нас набагато більше можливостей для якихось інших речей. Може, ми не так палаємо, як ті, хто зберігав віру за тяжких часів, але ми відповідальні за наш час і за те, як використовуємо наші можливості. А можливості зараз величезні. Недавно мені в око впав вислів котрогось із біблеїстів: «Страшна іронія полягає в тому, що в часи, коли існує найбільше ресурсів для вивчення Біблії, ці ресурси найменше запитані християнами». Мені здається, ми повинні використовувати ці ресурси, бо вони є в теперішньому, але покликані служити майбутньому. І в цьому, в принципі, мета і сенс роботи всіх наших семінарій і шкіл. Ми маємо закладати фундамент для Церкви майбутнього.

 

—····· З огляду на теперішню ситуацію в Україні, чи, на Вашу думку, доречною є політика в Церкві?

 

—····· Це питання актуальне для Церкви і навіть страшне, бо зараз воно призводить до страшних наслідків. Зокрема, і щодо воєнних дій, бо хтось підтримує агресивні дії однієї країни, другі — не підтримують, а треті критикують і тих, і інших. Це призводить як мінімум до дуже сумних, агресивних дискусій між християнами, що кінець кінцем таки завершуються розділенням церков. Але, якщо підходити до цього питання з позицій Біблії і теології, то я відповів би так: політика в Церкві доречна, тому що політика присутня в Біблії. Зокрема, вчення Ісуса частково торкалося політичних питань, хоча я не кажу, що Він запропонував якусь політичну теорію чи закликав до якоїсь ідеології. Аж ніяк. Але Його етика, Його вчинки, Його слова передбачали певні параметри поведінки загалом і політичної поведінки зокрема. Мені дуже подобаються слова сучасного, дещо суперечливого, але достатньо розумного біблеїста Джона Домініка Кроссана. Говорячи про Ісуса і про Івана Хрестителя, він звертає увагу на те, що вони обидва, по суті, закликали до неагресивного, ненасильницького опору тогочасному агресивному режиму. Новий Заповіт, говорячи, що Ісус є Спасителем, використовує зворот, який означає титул імператора. І в отій християнській рибці — Ісус Христос, Син Божий, Спаситель (ICHTHYS) — останнє слово чітко несе політичну конотацію. Тобто, християни, по суті, починаючи з часів Ісуса, не погоджувалися з політикою певного режиму і дотримувалися своїх поглядів, обираючи вірність Богові, а не людині. Таким чином, певний політичний погляд у християнства є, певні опір, незгода з критеріями, які не відповідають християнським цінностям. Але водночас відсутня агресія.

 

Чи може Церква займатися політикою? Займатися — ні, мати політичну позицію — так. Чи може окремий християнин займатися політикою, тобто обіймати якісь посади, йти відстоювати якусь позицію в рамках християнських цінностей? У принципі, так. Вірність Христу була завжди важливіша за політичну ідеологію, але вірність Христу завжди передбачає якусь політичну думку. І часто бувало так, що християни ставали в проломі і йшли іноді помирати, іноді вбивати за якісь ідеали. Наприклад, в Британії Вільям Вілберфорс із друзями боровся за скасування рабства саме з християнських позицій. Водночас були християни, які намагалися обґрунтувати рабство з християнських позицій також.

 

—····· Що ж робити, коли в одній церкві опинилися люди з діаметрально протилежними політичними поглядами? Чи допустимо вести політичні дискусії в стінах самої Церкви?

 

—····· Дискусію як обговорення допустимо вести в будь-якому місці, але в рамках християнської етики. А етика, яку Павло згадує в 1-му посланні до Коринтян, передбачає, що «повинна бути мiж вами i розбiжнiсть думок, щоб виявилися серед вас досвiдченi» (1Кор. 11:19). Тобто різні думки будуть, вони мають бути, відповідно, й дискусія не забороняється. Але Павло дуже критикує підходи, коли дискусія призводить до реальних поділів і взаємного неприйняття: ви кажете « я того, а я того» і сваритеся. 1-е послання до Коринтян дуже цікаво показує цю ідею: різноголосиця може бути, але незгода з думкою не означає неприйняття людини. І мені здається, тут у нас підключається ще слов’янська звичка. Часто слов’яни не розділяють ідею й людину. Коли ми критикуємо якусь річ, ідею чи вчинок, це звучить так, ніби ми критикуємо людину. Тим часом у християнстві є така фраза: «Бог любить грішника, але не любить його гріх». А ми часто не вміємо це розділити. Я по собі знаю, що коли хтось ставить під сумнів мою тезу під час викладання, перша думка в мене: «Він проти мене!». Моє нутро інтерпретує критику як агресію проти мене, і доводиться докладати зусиль, щоб переосмислити це: «Так, критика моєї фрази — це нормально й допустимо». Між нами не повинно бути конфлікту, не повинно бути агресії. Як на мене, семінарії та церкви мають підтримувати культуру дискусій, а не культуру конфлікту, культуру прийняття, а не культуру неприйняття. Є чудова книжка «Презирство й прийняття», яку написав Мирослав Вольф, хорват, що особисто стикнувся з війною в Югославії. В своїй книжці він розмірковує про такі речі й займає дуже мудру позицію. Так ось, він наполягає, що насамкінець має бути прийняття. Якщо інша людина помиляється або виявляє до тебе агресію, справедливість має бути відновлена, не можна замовчувати, що людина чинить хибно. Переводячи в категорію дискусії: якщо ти не згоден, то можеш озвучити це і висловити свою думку. Але питання більше не в тому, яка в тебе думка, а в тому, як ти її висловлюєш. Мені здається, нам потрібна мудрість в тому, як ми говоримо і як дискутуємо одне з одним. І от саме це «як» часто стає проблемою. Зазвичай навіть хороша дискусія, а тим більше конфліктна, не приводить ні до якої згоди. Але хороша дискусія принаймні може закінчитися на теплій ноті: ми не згодні, однак руки одне одному потиснемо й разом помолимося. А конфліктна, агресивна дискусія ніколи не приводить до рукостискання, а навпаки, часто приводить до образ. Тому єдиний вихід, як мені здається, йти шляхом обговорення без засудження або як мінімум з акуратними формулюваннями. Бо крім звички сприймати все на особистий рахунок у нас ще й вмикається режим різкого спілкування, мова ображань і уїдливості. З християнської точки зору це неприпустимо. Тобто, у святих так не має бути. Акуратність мовлення та доброта серця — необхідні інгредієнти для хорошої дискусії. Ну, звісно, ще має бути розумний підхід, тобто дискусія має вестися предметно, аргументовано, а не просто «ти правий — ти неправий».

 

—····· Якої Ви думки про УЄТС і що хотіли б побажати нашим студентам?

 

—····· Я не вперше в УЄТС, але вперше викладаю тут. Я задоволений викладанням і взаємодією зі студентами й вільними слухачами. В семінарії дуже гарна атмосфера. Мені подобаються позитивне й оптимістичне ставлення її співробітників до своєї роботи та відкритість студентів до нової інформації. Я бачу, що УЄТС дуже динамічно розвивається. Вона живе і знає, для чого живе. На мою думку, УЄТС якнайкраще підходить для будівництва майбутнього, для того, про що ми говорили. Я планую приїхати знов у квітні, щоб прочитати другу частину курсу. Свого часу середньовічний мислитель Ансельм Кентерберійський сказав таку фразу: «Віра шукає розуміння». І мені здається, що майбутнє Церкви і майбутнє УЄТС має вміщуватися в цій фразі. Необхідно бути християнами, які вірять і шукають розуміння. І треба бути викладачами, які вірять і дають розуміння. Тому що тільки такий підхід принесе світле майбутнє християнським церквам, зокрема й українським. Віра без розуміння — це, по суті, фанатизм, а розуміння без віри — простий раціоналізм. Нам потрібні і віра, і розуміння. Тому я бажаю, щоб студенти і викладачі УЄТС зберігали віру та розвивали розуміння.

logo_footer

Українська євангельська теологічна семінарія

Наша адреса:

Вул. Квітки Цісик, 57 (11 лінія)

Пуща-Водиця, м. Київ. Тел.: 0-800-508-812

Поштова адреса:

А/с 8, м. Київ, 04075