Голодомор

Голодомор в Україні, 1932-1933 роки


24 листопада є драматичним днем для всього українського народу. Цей день закликає нас вшанувати пам'ять людей, наших близьких і рідних, які були замучені голодом, штучно створеним більшовицькою системою в 1932-1933 рр. Немає жодної сім'ї, якої б не торкнулася ця трагедія. Парламент України в 2006 році офіційно визнав події 1932-1933 років, пов'язані з Голодомором, геноцидом українського народу. Від голоду в Україні загинуло понад три з половиною мільйона осіб.


Найбільше загиблих від голоду було в Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях. Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями. Нині понад 20 країн визнали, що дія більшовицької влади проти українського народу мала характер геноциду.


Голодомор був визнаний такими країнами як: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Ватикан, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі.


Згідно із законодавством України, публічне заперечення Голодомору вважається протиправною дією. Проект закону №2470 «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» був внесений на розгляд в парламент Президентом України В. А. Ющенком 28 листопада 2006 року.


Перший раз визначення «голодомор» в контексті подій 30-х років ХХ століття в Україні з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. Радянська влада всіляко заперечувала це визначення, замінюючи його фразою «труднощі з харчами в країні».


Тільки в 1987 році перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щербицький, виступаючи на урочистому святкуванні 70-річчя УРСР, визнав факт Голодомору 1932-1933 років.


В Інституті національної пам'яті пояснюють причину цього геноциду: «Насильницьке вилучення харчів, блокада сіл і цілих районів, заборона виїзду за межі областей, охоплених голодом, репресії ― все це було спрямоване на те, щоб придушити прагнення України та українців до незалежності».


Геноцид позбавив людей свободи: мільйони знищених життів, повернення в рабство ― селянам обмежили пересування, відібрали паспорти, колгоспи ввели примусову працю, люди не мали права на недоторканність майна і житла, не мали свободи віри, були обмежені у культурних правах ― і це ще не повний список обмежень, які торкнулися українців в 1932 році.


Ось, що пише про ті події польський євангельський журнал «Маяк» за 1933 рік:
«Особа, яка прибула недавно звідти, передає наступне про становище країни, зокрема й віруючих. Небувалий голод виник на ґрунті конфлікту між правлячою партією та селянством, яке з великою недовірою ставиться до спроб колективізації земельного праці.


Голод сягає таких масштабів, що в деяких місцях навіть комуністи голодують. Через те, що влада не бажає відступити від своєї земельної програми, їй залишається тільки діяти за допомогою терору, підкоряючи селянську масу новому ладу найкрутішими заходами, аж до розстрілу. Однак найбільше населення боїться заслання на північ на лісові промисли, на примусові роботи, звідки майже ніхто не повертається...»


«31 липня цього року радянсько-польський кордон перейшов N.N., людина, гідна довіри. Цей чоловік розповідає про жахливе становище сіл в Козятинському та Калинівському районах (Київщина), де він жив весь час, аж до втечі в Польщу. Так, в Калинівському районі в селах:

• Заливанщина в 1932 році мешкало 3500 жителів, з них зараз померло з голоду 2000 осіб.
• Немиринки - було в 1932 році 700 жителів, залишилося в живих 5 родин.
• Куманька - було в 1932 році 3000 жителів, залишилося в живих 1900.
• Мокшиця - було в 1932 році 1800 жителів, залишилося в живих 1300.
• У Козятинському районі в селах:
• Губинці - було в 1932 році 600 жителів, залишилося в живих 100.
• Сащальск - було в 1932 році 1500 жителів залишилося в живих 800.


Найбільше вмирають діти у віці до 14 років, потім чоловіки, близько 80%. Жінок же, порівняно, вмирає менше. Померлих влада не дозволяє ховати, аж поки вони починають сильно розкладатися, тому що ночами люди потайки відкопують поховані трупи і вживають в їжу. Людоїдство жахливо поширилося. Дуже часто батьки з'їдають своїх померлих від голоду дітей. Влада за такі злочини відразу, без суду і слідства, розстрілює винних, але ця сувора міра мало допомагає, бо смерть перестає бути чимось страшним».


З наведеної статистики, ми бачимо, що від 50 до 70% мешканців не змогли пережити цю штучно створену трагедію. Метою більшовицької системи було «переламати хребет» національному рухові українців, прагненню до незалежності і свободи. Викреслити з пам'яті українського народу цю трагедію неможливо, пам'ять про неї живе в нас і буде жити в наших дітях за умови, що ми докладемо всіх зусиль, щоб зберегти і донести достовірну інформацію про трагічні події 1932-1933 років.


Oleg Bornovolokov, аспірант кафедри богослов'я НПУ ім. М.П. Драгоманова, керівник програми "П'ятдесятницьке богослов'я історія і місія», викладач історії Церкви

Томос
Голокост
 

Коментарі

Немає створених коментарів. Будь першим хто залишить коментар.
Гість
Субота, 24 серпня 2019
logo_footer

Українська євангельська теологічна семінарія

Наша адреса:

Вул. Квітки Цісик, 57 (11 лінія)

Пуща-Водиця, м. Київ. Тел.: 0-800-508-812

Поштова адреса:

А/с 8, м. Київ, 04075