Аполітичність, що вбиває

Сьогодні багато українці очікують опозиційної реакції від російських християнських лідерів, однак на 23-й день неприпустимо жорстокої війни достойна відповідь так і не пролунала…

Це демонструє абсолютну нездатність євангельських християн держави агресора до об‘єктивного розрізнення добра від зла. Але в корені цієї проблеми лежить не «духовна сліпота», а власне спотворена теологія, яка роками наголошувала, що церква повинна бути поза політикою. Як наслідок, християни не усвідомлювали відповідальності церкви за дії влади й моральний стан суспільства. Заклики тільки молитись за владу та благословляти всіх її представників, супроводжувались ігноруванням пророчої ролі церкви, яка насправді покликана з богословської перспективи осмислювати й засуджувати наявну в російському просторі ксенофобію, шовінізм, імперіську ментальність, авторитарну політику влади, системну корупцію, придушення свободи слова тощо. У такий спосіб аполітичність церкви породила традицію мовчазної згоди християн з повсякчас присутнім системним злом, що наскрізно пронизало тканину суспільства.

Будь-яка державна структура за своєю природою має схильність до тоталітарності, тому в демократичних суспільствах громадянське суспільство та церква можуть ставати інструментами стримування амбіцій владних еліт і забезпечення загального блага народу. Однак, як показали останні події, ці два інстути не мають ні сили, ні бажання зупинити становлення автократичного режиму.

Також варто виокремити вплив на євангельські церкви політичної теології православної традиції, для якої характерна безапеляційна покора державній владі, що сформувалася саме в Росії після церковної реформи Петра І. Бездіяльність євангельських церков пояснюється ще й банальним страхом втратити лояльність влади й виступити проти позиції більшості їхнього заідеологізованого населення.

Тому наразі протест протестантських церков в Росії малоймовірний, але відповідальність за допущення цієї нелюдяної війни лежить і на них! Пастори, які бояться підняти голос за правду, стають співучаснисниками цього несправедливого насилля, адже вони й не намагались зупинити його.

З іншого боку, для українців, які щодня стикаються з реальністю війни відповідь на питання, чи повинна церква брати участь у суспільно-політичному житті, очевидна.

Сьогодні політика прийшла в життя та оселі кожного, навіть того, хто завжди вважав себе аполітичним. Церква не може залишатися за межами страждання народу, адже Христос прийшов, щоб перенести страждання разом з людьми й за них.

Війна показала, що здатність церкви в Україні до соціальної та громадської активності, набато більша, ніж це могло здаватись у мирний час. Особливо надихає жертовність християн у служінні тисячам внутрішньо переміщеним особам по всій Україні та сотні гуманітарних вантажів, які щодня вирушають до міст військового зіткнення. Це ще раз засвідчило штучність відділення церкви від політики та суспільства, світського від сакрального, показавши умовність цих поділів.

Хоч в цей момент наші життя охоплені болем за увесь народ, наші міста й села, але героїзм, який виявляють українці в боротьбі за свободу, та жертовність церкви в її служінні народу не можуть не давати надію, що в один момент все це скінчиться й ми побудуємо нашу нову Україну разом!