Важливо пам’ятати, що п’ятниця починалась із заходом сонця та, по суті, з Таємної вечері. Цей важливий день починався на радісній ноті. Учні були веселі, співали пісні, згадували Вихід народу Ізраїлю з єгипетського рабства. Мабуть, готували свої мечі до боротьби, але не знали, що не досягнуть вони мечами своєї амбітної цілі, і зустрічати шабат будуть уже в зовсім іншому світі. Важко собі уявити, як багато перевернулось у їх головах за цю одну добу та як з «царів світу» вони перетворилися на недовірливих боягузів за зачиненими дверима. Насправді вони могли й не бути боягузами, проте були дезорієнтовані, як багато хто з нас, коли раптово зрозумів, що минуле життя вже зникло, а нове ще не настало. Але то буде наприкінці п’ятниці.
Зараз вони святкують Новий Завіт зі своїм Учителем, що обіцяє випити наступну чашу з ними в Царстві. Чи ж не схожим вітанням закінчують Пасхальний седер: «Наступного року в Єрусалимі!», чи не про це говорить Вчитель? Чи не про це пророкували пророки? Чи не настає час для Єрусалима стати центром світу?
Але вчитель говорить дивні речі: що вони Його залишать, що зречуться ще до ранку.
Іде молитись у сад і перебуває у великому смутку. Чому ж? Хіба вони разом не співали радісних пісень щойно? Хіба не про Царство Він казав? Отже, вони не здатні Його зрозуміти й підтримати, бо всі сили витратили на радість святкування. Але ось…
Спочатку Він дає Себе зрадити Юді та арештувати, потім зупиняє спротив Петра й просто приймає владу тих, кого раніше критикував. Як таке можливо? Петро намагається щось зрозуміти та слідує за юрбою. Але що далі, то важче і слідувати, і розуміти, аж поки не співає півень.
Чуда не трапляється, Учителя засудили, побили й виводять за місто, розпинають. Царство не настало. Лише Іван та жінки йдуть за Ним до останнього: останнього слова, останнього подиху. «Звершилось». І це кінець? Щоб переконатись, що Він помер, йому проколюють бік. Він певно помер. Сонце сідає, настає темрява.
Як і учні, ми не завжди здатні осягнути, що саме й чому трапляється з нами та де в цьому Царство. Як і вони, ми можемо пережити впродовж одного дня руйнування всіх своїх надій, сподівань та втратити впевненість у найбільш фундаментальних речах. І Бог ніби програє цій темряві, смерть ніби таки каже останнє слово. Нам важко зрозуміти глибину чаші, що її бере наш Господь і котру може розділити з нами. І вже нам хочеться кричати «Господи, Господи, чому Ти мене залишив?». Але саме в глибині пекла і лежить пеклова смерть.
Утім, це одкровення ще попереду. У такий момент жити допомагає навіть не надія, бо вже ніби немає на що надіятись, а просто любов до «мого Господа», обіцянка піклування про Його Матір, або пошук, де ж Його положити. І цього достатньо… для п’ятниці.
Автор: Денис Кондюк, завідувач кафедри поклоніння.
Ілюстрація: Данило Мовчан