Божа кара чи людська кривда?

«Бог карає Україну…» – на жаль, з початку війни я чув цю фразу не лише від «віруючих» росіян та їхніх «пасторів», а й серед багатьох братів і сестер в Україні. Причини називають різні: від лихослів’я й до содомії. Гріх українців великий і потрібно за нього каятися. Тільки питання: невже українці грішніші за інші народи?

Звертаюся до всіх лідерів церков: не дозволяйте проповідувати таке богослов’я з ваших кафедр. Пам’ятайте, що Ісус сказав: «Або ті вісімнадцять, на яких упала вежа силоамська і побила їх, – чи думаєте, що вони були більше винні від усіх людей, що жили в Єрусалимі? Ні, кажу вам; тому якщо не покаєтеся, то всі отак згинете» (Лк. 13:4-5). Ми відповідаємо за свої вчинки перед Богом і не покликані засуджувати чи звинувачувати тих, хто трагічно постраждав через будь-які причини. Насправді таке богослов’я приносить віруючим хибну провину й каяття, і водночас відводить фокус від головного винуватця цієї війни: Путіна та їхньої ідеології «русского мира» на чолі з патріархом Кирилом.

Інші звинувачують Україну в тому, що вона привласнила собі Славу, яка належить лише Богові. Для таких людей фраза «Слава Україні – героям слава» наповнена духом націоналізму, який не визнає суверенність Бога й у такий спосіб мало шанує або прославляє Самого Бога. Слід зазначити, що першим, хто використав фразу «Слава Україні», був Тарас Григорович Шевченко. У творі «До Основ’яненка» (у варіанті 1860 року) він писав:

Наша дума, наша пісня

Не помре, не загине.

Від де, люде, наша слава,

Слава Україні!

Популярності ця фраза набула під час української революції 1917–1923 років, а особливо після 2014 року. Як ми бачимо, це гасло не несе в собі ідею віддати всю славу Україні та її героям, натомість проголошує свободу та успіх самої України поза «русским миром», а також пошановує тих, хто присвятив себе цій свободі або навіть помер за неї. Комусь фраза може подобатися, комусь – ні, але Бог однозначно не судить та не карає людей за цю фразу, бо вона не претендує на Суверенність і Велич Великого та Єдиного Бога, а лиш проголошує незалежність нашої держави.

Є й такі, хто звинувачує Україну за ситуацію на Донбасі, хто бачить нинішню війну як наслідок Майдану, а хтось взагалі вважає, що українці не повинні опиратися злому, тобто Путіну та «русского мира».

Писання говорить, що Бог є любов, і Він – Батько милосердя. Ви вірите, що Бог карає всю націю, вбиваючи стариків, жінок і дітей? Або ж бомбить школи, садки, лікарні та навіть пологовий будинок? Якщо ми віримо в такого Бога, то з нашим богослов’ям щось не так. Тут не варто наводити за приклади старозавітні історії: там зовсім інший контекст (хоча ми знаємо, що багато хто навмисно ігнорує загальний біблійний контекст).

Усе, що відбувається в Україні (або в іншій країні, яка зазнала такого насильства), більше нагадує мені історію з Йовом: насправді ми не знаємо, що відбувається за лаштунками духовного світу, і не знаємо, чому Бог допускає це. У Діях Апостолів, у 12-у розділі описано, як цар Ірод підніс руки, щоб декому з церкви заподіяти зло, і стратив апостола Якова. Чому Бог допустив це, ми також не знаємо. Все, що ми можемо й повинні – продовжувати довіряти Богові й робити те, до чого ми покликані: молиться, служити одне одному, підтримувати одне одного, плакати з тими, хто плаче, нести Євангеліє насамперед нашими справами, і в такий спосіб бути світлом і сіллю для цього світу. А ще нагадувати собі та іншим, що віруючий в Ісуса має життя вічне і смерть над ним не владна.

Я вірю, що сьогодні під час війни ми маємо проповідувати саме такі істини, а не говорити, що Бог карає Україну. Бог із нами, і якщо Він за нас, то хто проти нас? Ніхто й ніщо не може відлучити нас від Його любові!