Психологічне консультування
для дітей та підлітків

Наталія Максимович — дитячий психолог-практик, служить та відвідує церкву «Філадельфія» в місті Києві, студентка 4 курсу програми «Практична психологія». Говоримо про важливість та ефективність психологічного консультування для дітей і підлітків.

Мене звати Наталія, мені 26. Вперше я подумала про психологію ще в дев’ятому класі. У моїй школі тоді була одна психологиня, і вона мені дуже імпонувала, але я не задумувалася про психологію як про професію. Мені просто подобалася психологія як наука. Потім так сталося, що мій рідний брат був дитиною з особливістю й, на жаль, він помер. Це була втрата близької людини в сім’ї, і я доволі стійко на той момент її пережила. Але за тиждень чи два, коли я поїхала до Києва, мене дуже сильно накрило. Було важко й психологічно, і фізично. Тоді я вже працювала технологом на трикотажному виробництві й пам’ятаю, як під час нічної зміни плакала, бо мені було дуже погано. Я молилася, щоб Бог мене потішив, і прямо там у моменті мені стало дійсно легко. Прийшла така надприродна Божа потіха. Я це сильно відчула.

Дуже багато людей, які не мають Бога в серці як особистого Спасителя, потрапляють у набагато гірші ситуації та не знають, де шукати цієї втіхи, хоча також її потребують. І я вирішила, що хочу бути тією людиною, через яку Бог може служити іншим. Я хотіла робити це професійно й вирішила, що навчання психології мені допоможе. Це був кінець 2019 року, я закінчувала магістратуру за першою освітою й почала шукати християнські навчальні заклади, повʼязані з психологією. І так сталося, що саме УЄТС мала програму, яка мені підійшла.

Я тут навчалася, але продовжувала працювати на виробництві, тобто не консультувала. Було таке відчуття, наче я себе розділяю на дві частини: є робота й велика відповідальність там. Але й навчанню потрібно приділити час, щоб щось послухати, почитати, зробити домашнє завдання. До того ж ще й хотілося почати консультування. Я дуже довго про це молилася та просила Бога, щоб Він дав мені мудрості, як поєднати ці дві справи. 

2022 рік доходив до кінця, і я вирішила звільнитися зі своєї роботи та повністю присвятити себе психології й розвиватися далі в цій сфері. Я зробила собі резюме й уже наприкінці року почала ходити на співбесіди. Мені дуже багато відмовляли. Я не могла нічого знайти, і прийшло десь таке внутрішнє розчарування, адже я дуже хвилювалася, що не зможу знайти роботу. Я живу в Києві й мені потрібно за щось жити. І тут мене запросили на співбесіду в Дитячий медичний центр «Педіатр і я». Спочатку в мене було внутрішнє переконання, що я не буду працювати з дітьми, бо це важко, але так склалося, що я залишилася в клініці й у квітні мені вже запропонували офіційне працевлаштування. Я навіть не могла про це мріяти. 

Тож я вирішила, що варто почати з дитячої психології, навіть попри внутрішній супротив. Наразі я працюю там уже 10 місяців. Це дуже важкий шлях для мене. Постійно потрібно дуже багато всього вивчати, дуже великий потік клієнтів і дуже багато різних дітей зі складнощами. Я проводжу консультації, дізнаюся їхні діагнози, приходжу додому й починаю перевіряти, шукати матеріали, консультуватися з іншими спеціалістами в клініці… Також маю вже певний досвід і дуже велику підтримку серед колег, викладачів семінарії й своїх колег-одногрупників, які теж консультують.

Я хочу впливати на людей: професійно допомагати їм долати життєві складнощі і як психологиня, і як християнка — доносити їм християнські цінності.

Через консультації. Коли люди тільки приходять на консультацію, я відразу говорю про те, що я психолог з християнським світоглядом і маю певні переконання. Християнин мусить мати сміливість гріх називати гріхом, водночас не засуджувати людину й не схиляти силоміць її на користь своїх рішень. Тому що будь-яке рішення приймає сама людина, а я виступаю лиш тим, хто буде поруч, допоможе та підтримає її на цьому шляху. У цьому моменті мені як християнці важливо не втратити й фундамент, на якому я стою, і людину також.

Дорослі піклуються про себе, звісно, про дітей також піклуються, але з дорослими простіше: вони можуть побачити в собі щось і відразу це проявити, пропрацювати. А от діти не завжди здатні навіть сказати про це. Наприклад, стався вибух, у дитини є якесь хвилювання й вона може цього не проявляти, але воно все одно є. І що більше його накопичується, то швидше починає проявлятися в певних симптомах. 

Під час роботи в клініці спостерігаю, що дуже часто симптоми, які вже були після початку війни, тільки загострилися. Перш ніж спеціаліст почне лікувати саме от фізіологічно, йому треба ще зняти накопичене нашарування тривожності. Зазвичай для цього є різні техніки розслаблення. Ми дітям і батькам проводимо психоедукацію. Пояснюємо, як тривожність проявляється, як можна дитині допомогти, якщо діти вже дорослі, пояснюємо, як вони можуть самі собі допомогти. Я навіть деяким дітям показувала вправи, що допомогти самому собі та своїм одноліткам, щоб вони також могли цим ділитися з ними.

Накопичена в дітях тривога може проявлятися насамперед поведінково. Батькам варто постійно спілкуватися з дітьми, звертати увагу на своїх дітей: яка успішність у школі, яка слухова й зорова увага, поведінкові особливості, навіть як дитина почала гратися — у такому можна побачити стан дитини й через різні прояви помітити, чи він погіршився, чи покращився.

Якими можуть бути ці прояви? Наприклад, дитина починає гризти пальці й це свідчить про те, що її щось хвилює. Дитина може закриватися й у собі все проживати, тому що накопичується дуже багато тривоги. Або навпаки, дитина може бути дуже активна, така прям гіперактивна, грається, не може заспокоїтися. Діти можуть почати заїкатися або може початися енурез, знизитися активність, дитина може почати дуже часто хворіти. Тобто варіантів, коли з’являється сигнал, що щось не так, — безліч. І це все дуже індивідуально.

Треба дивитися на те, наскільки ситуація загострилася. В інтернеті у вільному доступі можна прочитати, що є нормою, а що ні. Знову ж, спілкуватися зі своєю дитиною. Але в будь-якому разі, щоб убезпечити себе, варто проконсультуватися з лікарем. 

Зі свого досвіду скажу, що чуйні батьки завжди помічають прояви тривожності в дітей. Звісно, спочатку вони намагаються якось допомогти самостійно: прислухатися, щось проаналізувати, щось почитати, подивитися прояви. Тут можна сходити до того ж самого педіатра й взяти направлення до психолога, якщо потрібно. Дуже великий відсоток дітей, які ходять в садок чи в школи, отримують направлення від вчителів чи вихователів. Я вдячна нашій державі за те, що в нас дуже чуйно ставляться до ментального здоров’я дітей. Щойно з’являються якісь прояви, це одразу ж помічають і відправляють на консультацію до психолога. А в Києві взагалі багато дитячих медичних центрів, які надають комплексний підхід: консультації педіатра, невролога, нейропсихолога, психолога, логопеда і дефектолога. І в такому комплексному підході результат можна побачити доволі швидко.

У роботі я по-іншому почала дивитися на батьків, які мають дітей з особливостями. По-іншому почала їм співчувати. На початку мені було складно. Я не могла навіть правильно підтримати таких батьків, правильно ставитися до дитини, тож вчилася цьому. Часто діти можуть себе вести негативно не тому, що вони такі погані, а тому, що це прояв якихось порушень або того, що вони пережили й що накопичилося в них. Допомагати таким дітям і підтримувати батьків — для мене це було ще тим викликом і я досі над цим працюю.

Ще я зрозуміла, що то насправді так важливо постійно розвиватися, вдосконалюватись, постійно знаходити щось нове. Також помітила, що після того, як почала працювати в консультуванні, для мене ресурсом відновлення стало щось читати, переглядати, дивитися. Це переважно по роботі, тому що зараз вона наповнює все моє життя. Хоча насправді це й робота, і служіння, бо в церкві я також служу дітям.

Я ходжу в церкву «Філадельфія» в місті Києві. У церкві займатися консультуванням почала недавно, можливо, десь місяці 2 чи 3 назад. Зараз не можу сказати, що маю дуже великий досвід саме консультування в церкві, але проводжу консультації з дітьми, адже з’явилася така потреба. Діти, які ходять до церкви, також мають свої труднощі. Іноді також проводжу такі душепіклувальні бесіди з молоддю.

Я дуже дякую церкві «Філадельфія», пасторам і служителям, що вони доволі відкриті до цього. Тільки в мене виникло таке бажання, я підійшла до одного зі служителів і сказала про це. Мене цілком підтримали, але так був певний діалог. Питали, яка освіта, який досвід, де навчаюсь, питали, як я планую поєднувати психологічне консультування з християнством. Мене дуже порадувало, що сказали: щойно виникають якісь складнощі, ти можеш прийти поговорити. Така велика підтримка справді надихає мене служити церкві.

Я дуже часто питаю себе: куди я веду людину? Наскільки я сама впевнена в цьому напрямі? Це такі 2 запитання, які спонукають мене професійно підходити до консультування й готуватися. 

Ще інше: чи молюся я за клієнтів? Раніше я не завжди практикувала молитву за тих, хто приходить до мене. Були випадки, коли мені в клініці було неймовірно складно, і я дійсно молилася за цих дітей, їхніх батьків, щоб Бог мені відкрив, як працювати. Я не завжди це робила на роботі, а ось коли я консультую в церкві, то завжди молюсь і результат просто вражає. Ми починаємо швидше й легше працювати, людина легко знаходить вихід. Швидкість результату під час консультацій, де я не молюся й молюся дуже легко простежити. Буває, я потім йду додому, аналізую консультацію й думаю: «Ого, я сама не могла такого сказати!». Я знаю, що це Бог говорить через мене, — це вражає й ще більше надихає доносити людям саме оці християнські істини. Не лише самій молитися на консультації, але й спонукати людину, щоб вона також молилася про це.

Я бачу, у чому мені потрібно розвиватись. Іноді в мене були клієнти, яким, я розуміла, точно зможу допомогти в цій сфері, а є, коли мені потрібно повчитися, почитати, а тоді брати їх до себе. Іноді навіть у бесіді з керівником поставало питання пройти певні курси з цієї теми й далі почати консультувати. А в церкві я думаю, що мої виклики ще попереду, адже поки від початку консультацій пройшло небагато часу.

Якось до клініки привели хлопчика із синдромом дефіциту уваги й гіперактивністю. Він дуже погано говорив, не концентрувався, мав дуже коротку слухову увагу. У клініці ми почали лікувати його за комплексним підходом, тобто з ним працювала я як психолог, займалися логопед та дефектолог і до того ж він проходив медикаментозне лікування. Я спостерігала дуже швидкий прогрес, як з кожним заняттям хлопчик ставав дедалі спокійним, уже довше концентрував погляд: він почав фіксуватися на мені й ми могли спілкуватися. Тобто активність мозкової діяльності в нього дуже швидко змінювалась. Протягом 3 місяців він приходив до мене на заняття 2 рази на тиждень і нарешті повноцінно почав говорити.

Ще раз наголошую, що це завдяки комплексному підходу, тому що, якби я працювала з ним сама як психолог, це було б набагато довше. Раніше він заходив у кабінет і просто біг собі грався чи робив що завгодно, інколи навіть трохи дике. Дуже часто мені доводилося все, до чого хлопчик міг дотягнутися, ставити вище, інакше він просто так це розкидав. Зараз цього немає абсолютно. Тепер він спокійний, реагує на звернену мову, почав уже сам конструювати речення. Такі результати надихають!

Також я консультувала дівчинку з тривожністю, яка мала симптом заїкання. Щоразу, коли вона приходила на консультацію, ми з нею малювали. Взагалі якраз арттерапія часто є хорошим способом взаємодії з дітьми. Вона постійно малювала, як ракети летять на землю й вибухають, — таких малюнків було десь до десятка. Коли дитина малює, вона вивільняється з тривожного стану. Буквально минулого тижня мала з нею консультацію. Вона вперше намалювала щось типу сердечка чи квіточки й перестала заїкатися.

Наші консультації були у форматі бесіди. Ми дуже багато спілкувалися, гралися, малювали. Дитина заходить до кабінету, ми з нею зазвичай вітаємося. Під час консультації може бути якась ігрова діяльність. Наприклад, у неї улюблена гра — це складати кульки, і коли вона це робить, я зазвичай запитую, як пройшов її тиждень. Вона починає щось розповідати. Ця дитина пішла в 1 клас, і я завжди починаю з питань про те, що було в школі, що виявилося найскладнішим, що вийшло найкраще. І під час гри дитина розповідає про свої переживання. 

Насправді до кожної дитини потрібно знайти свій підхід. Бо, наприклад, маю дівчинку, яка дуже любить гратися ляльками. Вона бере всіх персонажів і починає відтворювати різні ситуації. І на цю гру я починаю накладати її проблеми, наприклад, складнощі в школі, коли її хтось ображає, ще щось. Я не називаю імен, але ця дівчинка, граючи роль якогось персонажа, може грати свою роль. Й ось так ми починаємо програвати її негативний досвід, який вона вже здобула, змінюючи його на позитивний. Я спонукаю її до того, щоб вона сама шукала вихід із цієї ситуації. Тобто дитина за допомогою гри вчиться, як з негативного досвіду здобути щось корисне для себе або як можна по-іншому реагувати в такій ситуації. Унаслідок цього негативна ситуація її не руйнує.

Я мрію бути системним сімейним терапевтом та працювати з людьми поза церквою й у церкві. Системна сімейна терапія — це вплив на систему. Сім’я — це система, і коли змінюється один елемент, змінюється вся система. Мені імпонує саме цей підхід тому, що він дуже гарно накладається на християнський світогляд, на служіння людям в церкві, де можна впливати на всю сім’ю. І саме цей підхід є довгостроковим. Коли на консультацію приходить уся сім’я, вони разом проходять терапію, заліковуються — вони стають здоровою системою. І навіть якщо в здоровій системі хтось провалюється, то система здатна його підтримати. І навпаки, коли людина ходить на консультацію сама, вона то буде лікуватися, але потім знову повертається в систему та може знов провалитися, бо не має підтримки. Тому я вважаю цей підхід у психології дуже ефективним, і це мій план на майбутнє.