Війна та людина

«Цілитель серця Ти… Утіхи джерело… Душі знеможеній цілющий Ти бальзам, Введи мене в потік благословення, Наповни славою незримий серця храм» Віктор Бєлих, Київ, 1948 рік.

Що таке війна? Хто така людина? Визначити ці поняття складно, бо кожне з них містить багатозначні тези й широкі пояснення, але ще складніше поєднати їх між собою: ВІЙНА та ЛЮДИНА. Щоденники особистостей, які пережили жахіття війни, нацистські табори смерті, в’язниці таємної поліції (гестапо) допомагають краще зрозуміти вказані поняття та розкривають тонкощі людського єства в надскладні воєнні часи. Тож нехай їхній шлях крізь труднощі, їхня віра в Бога та прагнення до життя стануть прикладом і підбадьоренням для нас. Багато з того, про що пишуть ці люди, тепер, зважаючи на останні події, близьке й нам та набуло той справжній спектр почуттів: суму, болю, надії та віри – почуттів, які ми також переживаємо сьогодні.

Анна Франк – дівчинка-єврейка, яка описала свої дитячі переживання в роки війни. Вона пройшла табори смерті Аушвіца й закінчила земний шлях у таборі Берген-Бельзен у березні 1945 року. Анна Франк стала символом втрачених надій дітей, які загинули за часів Голокосту. Її щоденник, перекладений багатьма мовами світу, являє собою документ, що викриває жахи нацизму.

«Між недільним ранком і нинішнім днем нібито проминули цілі роки. Так багато всього сталося, наче земля перекинулася! Але, Кітті, як бачиш, я ще живу, а це, за словами тата, – найголовніше» («Щоденник Анни Франк»).

Тринадцятирічна дівчинка за мить усвідомила, що перебіг часу й життя людини під час війни відчувається зовсім по-іншому. Війна розставляє цінності в правильному порядку, визначаючи людське життя як найпершу й найважливішу цінність. Хай би якими важкими були часи війни, нам потрібно зберегти прагнення й бажання до життя та миру! Прагнути миру як стану душевного спокою, у якому є добро, любов, взаємодопомога й людяність, та шукати сил віднаходити це все в Бозі! Такі слова співзвучні з 61 псалмом: «Лише у Бозі спочивай, душе моя, у Ньому бо моя надія!».

Густав Герберт Шмідт – лідер п’ятидесятницького руху в Західній Україні. Перебуваючи в гестапо, він писав:

«У часи кризи й слабкості Бог спостерігає за нами, як матір за своїм улюбленим дитям. Ісус, мій дорогоцінний Спаситель, тут, поруч зі мною весь час. Він прийшов зі мною в цю темряву і гнітючу камеру й тихо заговорив до мене, перебивши голос диявола: “Тим, хто любить Бога, усе допомагає на добре”. Я різко зупинився й згадав, як чудово я міг проповідувати про це місце Писання раніше, але тепер я мусив усвідомити, як тяжко застосовувати його в реальності. “Так, нині це важко”, – заговорив внутрішній голос. – “Цей фрагмент легко цитувати, сидячи у м’якому кріслі або стоячи за кафедрою серед добрих друзів й комфортних умов. Тоді було легко говорити “усе допомагає на добре”, але “усе” має пройти випробування жорсткими примхами долі: невблаганним наступом ворога й у найтяжчих життєвих негараздах. Тож страждай, а тоді перемагай у Ньому, і тоді ти отримаєш право володарювати разом із Христом”» (щоденник-спогади «Пісні вночі»)..

Дітріх Бонхеффер – пастор лютеранської церкви в Німеччині, богослов і противник фашизму. Йому було 27 років, коли до влади прийшов Гітлер, який часто говорив: «Німці! Ви обраний народ, і всі народи прийдуть та поклоняться вашій величі. А ті, хто не прийде, пізнають нашу силу й нашу зброю». Активна роль Бонхеффера в русі опору часів Третього Рейху та мученицька смерть у концтаборі за місяць до завершення Другої світової війни перетворили німецького антифашиста Дітріха Бонхеффера в одного з найбільш впливових протестантських богословів ХХ століття.

«Віддавшись на волю цього життя, ми віддаємо себе в руки Божі, тим самим серйозно приймаючи не свої страждання, проте страждання Бога в світі – ми чатуємо поруч з Христом у Гефсиманському саду. Ось що я називаю вірою, це metanoia (переосмислення), і саме так відбувається становлення людини й християнина» («Спротив і покора»).

«Я вірю, що Господь з усього, навіть з найгіршого, що могло статися, може й хоче зробити добре. Для цього Йому потрібні люди, які всі речі використовують заради добрих намірів. Я вірю, що Бог у будь-якій біді прагне дати нам стільки сили для спротиву, скільки нам потрібно. Проте Він не дає її заздалегідь, щоб ми не покладалися на себе, а лиш на Нього!» («Спротив і покора»).

Читаючи ці висловлювання з щоденників та заміток, ми бачимо силу віри, життя, надії людей, які протистояли випробуванням військового часу:

– розлукам чи втратам близьких і рідних;

– втраті майна;

– позбавленням свободи;

– загрозі життю.

Але найстрашніший виклик з-поміж усіх – це втрата віри в Бога, втрата образу Божого в людині. Віра й довіра Ісусу Христу може перемогти будь-що. Людина, яка розуміє, що все до найдрібнішої секунди знаходиться в Божих руках, відчуває полегшення й радість, але не мирську, а духовну, що являє себе через мир у душі та серці. Таке джерело вічного життя перемагає отруту війни – почуття небезпеки в бурхливому світі, що проявляється в найрізноманітніших умовах: у когось у смертельній загрозі під час обстрілів і бомбардувань; у холодних підвалах, у стані голоду, спраги й обмежень; у втраті близької людини, будинку й майна; у інших – в поневіряннях біженця, що залишив свій дім чи навіть державу, у розлуці з любими серцю людьми… Молитва й Слово Боже, можливо, просте богослужіння є для нас потужними всеохопними ліками, які допомагають пройти перипетії й невпорядкованість життя.

Віктор Франкл, перебуваючи в нацистському концтаборі, згадував: «Зацікавлення в’язнів релігією, якщо воно в них виникало, було найбільш щирим. Глибина і сила релігійної віри часто дивувала і зворушувала новоприбулих. Найбільше вражали імпровізовані молитви або служби в куточку барака чи в темряві зачиненої вантажівки для худоби, у якій ми поверталися з роботи, утомлені, голодні і замерзлі у нашому лахмітті» («Людина в пошуках справжнього сенсу»).

Фріц Ройтер сказав: «Життя людини – не завжди прямий і рівний потік, буває, люди починають кидати каміння, каламутити прозорі струмені; так, може трапитися різне, але все ж потрібно піклуватися про те, щоб вода лишалася прозорою, а небо й земля могли б глядіти в неї» («Людина в пошуках справжнього сенсу»).

З нами може трапитися що завгодно, так само й пройти ми можемо все, але в будь-яких обставинах людина має залишатися Людиною, не втрачаючи своє призначення бути інструментом у руках Божих. Насамперед це стосується нас, християн – тих, хто вже пізнав велику милість і любов Бога, хто міцно ствердився в тому, що наше життя – лиш етап на шляху до вічного життя, що матеріальні цінності цього світу – ніщо проти цінностей духа й душі. Кожен день ми маємо проголошувати цю істину своїми словами й вчинками. Як відмітив Антоній Сурозький, «Бог послав нас у світ для того, щоб у цьому світі ми були світлом, були тою сіллю, яка запобігає гниттю, щоб ми були голосом істини й правди, щоб ми являли людям такий вимір, який вони не знають, і таку людину, якої поза Богом не існує» (Антоній Сурозький «Людина перед Богом».