День гідности та свободи

Перш хотів би розповісти трохи власних спогадів про Майдан 2014 року та пороздумувати з вами про те, що нам сьогодні з тим усім робити.

Пам’ятаю, як був студентом першого курсу університету, і ми з моїми одногрупниками-істориками ходили спершу на Євромайдан, де стояли під дощем. Тоді євроінтеграція в нас асоціювалася просто з іншим стилем життя й цінностями, яких так не вистачало в тогочасній корумпованій та авторитарній країні Януковича. Але після побиття студентів під стелою майдан став зовсім іншим — тепер це був не вибір між геополітичними векторами, а крик бажання банально залишитися людиною. Пам’ятаю, як після служіння сім’єю їздили на віче, а в будні після пар йшов з одногрупниками до майдану. Згадую, як у мирний період у КМДА жили люди, і туди можна було зайти та перекусити. Я й досі пам’ятаю те копчене сало, яким нас там пригостили… Тоді ж у нас з одногрупниками виникла ідея бойкотувати пари, закликаючи всіх проводити більше часу на Майдані. Просили викладачів скасовувати пари. Потім усе ж багато хто постраждав за то на сесії, хоч викладачі й самі підтримували революцію.

Також пам’ятаю, що тоді наш намет євангельських церков, чесно кажучи, не завжди був наповнений багатьма людьми, тому я часто засмучувався, що ще багато християн не усвідомлюють, як це важливо. Хоча зрозуміло, я не знав тоді про всіх, хто там був, або підтримував Майдан. Коли почалося протистояння на Грушевського, пам’ятаю, у мене була якась дуже чітка впевненість, що мене точно нічого там не зачепить, хоч я так і не вдався до насильницького спротиву. Тоді мені віра того ще не дозволила… 

Дуже яскраво пам’ятаю це почуття впевненості, що ми робимо щось таке важливе, що воно вже точно має все змінити. Дуже хотілося б зберегти в собі того юнака з постійною ноткою наївності…

Майдан зрештою переміг, але не тією ціною, якою ми всі очікували. Зокрема, 18 лютого під час розстрілів був убитий найкращий друг мого брата, Олександр Плеханов, — він став одним з Небесної сотні.

Й ось сьогодні я розумію, що Майдан багато змінив у свідомості українців про їхню участь у громадянському житті та й в усвідомленні власної національної ідентичності так само. Проте мене не залишає думка, що ми ще дуже далеко до тієї мети, заради якої стояли там у 2014.

Цікаво, що кожні 10 років ми вдаємось до масштабного громадянського протесту: коли влада переходить будь-які дозволені межі, народ постає. І це насправді характеризує наше прагнення до свободи від будь-якої форми авторитаризму та узурпації. Водночас задля нормально функціонування демократичних інститутів насправді потрібен постійний, наголошую, безперервний громадянський контроль над владою. Недостатньо раз на 10 років організовувати революцію й надприродними зусиллями скидати тиранів або кожні 5 років згадувати про потребу взяти участь у виборах і в бурхливих дискусіях обирати президента. Часто-густо після цих подій люди забувають і далі долучатися до громадянського життя, відкладаючи на потім політичні дискусії. Це дає владі можливість безперешкодно будувати корупційні схеми, відмивати кошти з бюджету та зловживати власними повноваженнями.

Якщо нам знайомі основні соціальні та політичні проблеми нашої місцини, тоді у відповідь кожен з нас може докласти зусиль, щоб вплинути на їхнє розв’язання. 

Ось приклад інструментів, які ми можемо використовувати:

І зрештою, коли всі ці способи не працюють, залишається можливість протестувати на вулицях. Цікаво, що такі протести вже давно стали буденністю чи радше навіть звичкою для європейців та громадян США, якщо вони стикаються несправедливість роботодавців або ж чиновників. Щоправда, в умовах воєнного стану такий вид протесту заборонений. Однак, це не скасовує можливість активно залучатися до громадянського контролю за допомогою інших способів.

Водночас, на мою думку, важливо не втратити цю пильність до несправедливості як під час, так і після війни. Подібно до біблійних пророків, які постійно нагадувати царям про їхні обов’язки та закон, викривали їхні злочини та підштовхували до захисту справедливості.

Нам хотілося б, щоб знайшлися свідомі люди, які зроблять цю роботу за нас. Чи то військові, які повернуться з фронту й трохи наведуть порядку, чи то європейці, які допомогли б організувати роботи державних інститутів. Але навіть якщо до влади прийдуть доброчесні люди, це не означатиме, що із часом вони також не зміняться і не вдаватимуться до корупційних схем… Отже, відповідно до того, якою мірою сильним та впливовим буде голос громадянського суспільства, такою мірою влада виконуватиме свої обов’язки та служитиме добробуту нашого народу. 

Я вірю, що кожен свідомих християн, маючи глибокі цінності доброчесності, може значно підсилити вплив громадянського суспільства на внутрішні перетворення в нашій країні. Для цього лиш треба вийти за межі звичних нам проєктів та пошукати, як ми саме ми можемо допомогти суспільству стати насправді суспільством гідності та свободи.