Джерело щедрої любові

Певно, доволі багато християн на підсвідомому або навіть на свідомому рівні вважають, що Божу любов треба заслужити. Тобто, щоб пережити безумовну любов, про яку ми так часто чуємо, варто виконувати Боже Слово, молитися кожен день, бути зразковим християнином тощо. Якщо крізь таку призму поглянути на відому притчу про блудного сина, можна прийти до цікавих висновків.

Центральною фігурою цієї притчі є милосердний Отець. Неозброєним оком видно, що Він прощає, хоч було б справедливо помститись; дбає, хоч є підстави покарати; зцілює, хоч має причини ранити. У серці Отця немає ані долі підозри, ані часточки мстивості, ані краплі образи, ані натяку на антипатію чи ненависть. 

На жаль, діти Отця уявляли Його зовсім іншим: молодший син, згрішивши, думав, що Батько не прийме його тепер як сина, а лише як наймита; натомість старший син вважав, що для того, щоб отримати любов Отця, треба просто ретельно виконувати Його постанови.

Тато руйнує їхні стереотипи про Себе. Прощає синові, який був заблуканий, та з нетерпінням бажає подарувати йому нове життя, не гірше за попереднє; дає йому одяг, перстень і сандалі, щоб відзначити як улюбленого сина й повернути як спадкоємця.На претензію та образу старшого сина: «Я не отримую того, на що заслуговую», Батько відповідає: «Сину, ти завжди зі мною, і все, що моє, – твоє» (Лк. 15:31) – та запрошує до банкету. 

Сьогодні на тлі українських воєнних реалій та значних суспільних потрясінь крик старшого й молодшого синів лунає доволі чітко й зрозуміло: «Хто любить мене? Хто подбає про мене, якщо я втрачу все? Хто захоче розділити зі мною мою вразливість? Хто буде зі мною, коли в мене безнадійна ситуація й коли мені від цього хочеться плакати? Хтось може дати мені відчуття приналежності та захищеності, коли відчуваю себе самотнім та непотрібним?»

Сучасна культура споживання каже: «Я люблю тебе, якщо у тебе є чим мені допомогти. Я люблю тебе, якщо ти маєш високий статус і хороші зв’язки. Я люблю тебе, якщо ти не лузер» – за любов’ю світу ховається незліченна кількість таких «якщо». У стосунках з людьми криється ризик, що нас можуть відкинути, не прийняти, провчити, покарати, є небезпека наразитися на насильство й навіть на вбивство. 

Ми можемо думати, що Бог любить нас любов’ю світу. Але нам не потрібно доводити Богові, що нас варто любити та приймати: Бог полюбив нас ще до нашої появи у світі (Пс. 139:13, 15). Нам не потрібно боятися, що нас відкинуть: Батько вже любить нас без жодних умов чи обмежень (Рим. 8:35, 38-39; Ів. 10:28-30). Тож якими б не були наші причини для страху залишитися без Божої любові, не біймося: жодна з них не переважить Божу милість, тому обіпрімося на Його любов, у якої «немає страху» (1 Ів. 4:18).  Навіть, якщо ми на шляху блудного сина, Батько чекає нас у Свої обійми. Навіть, якщо ми знаходимося у ролі старшого сина, нас продовжують радо запрошувати за святковий стіл, сповнений любові Батька. Єдине, що нам варто зробити, – «дозволити блудному молодшому синові й ображеному старшому синові наблизитися до Отця, щоб отримати безумовну, сповнену прощення любов, яку Отець виявляє до нас» (Генрі Ноуен). 

Нам, віруючим людям, які активно беруть участь у громадянських та церковних подіях, варто поглиблюватися в розумінні Божої безумовної любові, бо саме вона дає свободу від любові світу. Роздумуючи над любов’ю Отця та практикуючи її ми будемо отримувати зцілення та ставати цілителями для інших. Будьмо милосердними, як Отець наш милосердний!