Соціальна відповідальність
під час війни

Інна Павицька — мама, дружина, бабуся, остеопат, служителька Ірпінської Біблійної Церкви, волонтерка, студентка програми «Практична психологія». Говоримо про важливість волонтерства та соціальну відповідальність.

Ми із сімʼєю живемо поблизу Ірпеня. Раніше ходила в церкву «Добра новина» в Ірпені, яка постраждала від окупантів. Після окупації перейшла до Ірпінської Біблійної Церкви. 

Як такого служіння в «Добрій новині» я не мала. Була в пошуках, але завжди служила людям, лікувала безоплатно за потреби. Тобто я не знайшла себе в церкві, тому мала служіння, але таке, більше домашнє. Хоча мені завжди подобалося спілкуватися з людьми, і я багато це робила. Зараз же моє служіння значно змінилося. 

Моя церква дуже багато служить. Після окупації розгорнули 6 чи 7 волонтерських центрів поблизу в різних селищах і містах. І пастори постійно закликають служити й бути активними. Мене це дуже мотивує. 

Зараз я асистент пастора з душепіклування. Сама ще трошки боюся консультувати, адже вважаю, що мені поки бракує певного досвіду, хоча я й працюю з людьми вже 11 років як остеопат. Але поки що в церкві я лише асистую і ми після консультації з пастором розбираємо ситуацію. Через тіло теж можна помітити багато моментів. Тому з клієнтами, якщо можна це назвати консультацію, ми проговорюємо різні емоційні моменти. Дуже вдало виходить направити людину, щоб вона помітила, де причина цього фізичного стану. Бо насправді часто причина саме психологічна. Особливо зараз, коли через життя в повномасштабній війні збільшилася кількість стресу, а це позначається і на нервовій системі, і взагалі на роботі внутрішніх органів.

По-перше, ми були в окупації 2 тижні. У нашому будинку прихистили дуже багатьох людей. Ми дітей відправили на 3-й день, а самі залишалися цз чоловіком, тому що було багато людей, наприклад лежачі хворі, яким треба була допомога, і без нас тут не справилися б. У мене чоловік технічно підкований: він генератором час від часу давав світло, воду. То, звісно, цей досвід впливає, навіть якщо я не можу сказати, що була дуже налякана такими подіями. Але якісь речі переосмислюєш після такого все одно.

Наприклад, хоч для мене от сім’я, чоловік і діти, насправді завжди були на першому місці. Любов, збудування стосунків — протягом 20 років ми постійно зростаємо в цьому. Мені завжди хочеться бути вдома із сім’єю, а зараз ще більше. Я розумію, що чоловіка в будь-який момент можуть забрати, або ось тоді, в окупації, можна було загинути, тому тепер і хочеться проживати кожен день наповнено. Ще раз переконалася, що стосунки з близькими людьми — найцінніші, тому що матеріальні речі сьогодні є, завтра їх може не бути. Зʼявилося більше вдячності Богу за те, що ти маєш.

По-друге, мої брати рідний і двоюрідний воюють. Дуже багато друзів воюють. Тому ми ще більше почали робити. Коли так близько знаєш людей, які на фронті, — це дуже змінює мотивацію. Ми намагаємося робити все, що в наших силах і щиро прагнемо рішучої перемоги.

Коли ми повернулися з окупації, з’явилася ідея  виготовляти буржуйки на фронт. Здається, у 2014 році чоловік зробив пару таких буржуйок для своїх друзів, коли не було ще повномасштабної війни. 

22 серпня я помітила, що він сидить якийсь сумний у гаражі. Я приходжу, питаю: «Що трапилося?». Відповідає: «Ну, я оце порахував, якщо буду сам робити буржуйки, то можу зробити одну на місяць». Після цих слів Господь якось так мене включив швидко, і на наступний день зранку я виставила допис у соцмережах, що ми потребуємо фінансів… і до вечора в нас на картці вже було десь 40 000! Ще наступного дня – приблизно 60 000.

Ми почали закуповувати матеріали для виготовлення буржуйок. Потім я ще кинула пост про допомогу: що потрібні вільні руки — і знайшлися люди. Минулого року 8 людей працювало над виготовленням буржуйок, і ми зробили десь приблизно 170 буржуйок. А цього року — десь 150. 

І, слава Богу, завжди вистачало коштів, хоча ми взагалі не брали грошей з тих, кому робили ці буржуйки. Хіба хто прям сам дуже хотів дати. Єдине, завжди потрібні люди… Фізична допомога дуже потрібна. Якщо у військового є потреба, вона потрібна ще на позавчора. А її ми зробимо ще через тиждень, а все тому, що бракує людей… Хоча загалом  ми з чоловіком про це не переживаємо. Якщо це Божа справа, то знайдуться і кошти, і люди.

Мене дуже сильно турбує, у яких умовах перебувають хлопці. Для мене це дуже важко. Я лягаю в теплу постіль, у теплому будинку з усіма умовами, а вони там в окопах. Там немає можливості погрітися чи поїсти нормально. Ми постійно спілкуємося з друзями, і брат мій розповідає, які там умови. Вони не жаліються. Жоден військовий ні разу не пожалівся. Вони просто діляться тим, що переживають. Вони зазвичай нічого не просять, мовляв, нічого не треба, але потім ми з розмови дізнаємось, що щось таки потрібно. На сьогодні є великий запит на грілки, буржуйки й на сітки маскувальні – усе, що потрібно для тепла. 

Від суспільства військові дуже цінують прояв любові. Вони це відчувають. Це не просто щось таке підробне, що ти просто там усміхаєшся й питаєш: «Як ти?». Але мені більше хочеться надавати підтримку такими словами:  «Я з тобою, якщо потрібна допомога, звертайся», «Я завжди чекаю 24 на 7 — ти можеш написати зателефонувати», «Я за вас молюсь, я подумки з вами» — отакі слова вони дуже цінують. 

Також треба приділяти їм увагу через допомогу матеріальну й фізичну. Вислуховувати їх, хоча це може бути боляче… Одного разу я дізналась, що мій друг був поранений і лікувався в Києві. І щоб йому було трошки легше, щоб він там не сам лишився, ми вирішили на 3 дні його забрати до себе. 3 дні з ранку до вечора я його просто слухала. Я після цього написала своєму психотерапевту, щоб це все пропрацювати, бо морально було важко перенести все, що він розповідав. Це ще більше мотивувало мене волонтерити. 

Потім прийшла ідея хлопців лікувати безоплатно. Мала їхати на фронт, але поки не склалося. Мабуть, Богу видніше, де я зараз маю бути.

Треба зрозуміти, що психологічно це зовсім інші люди. Нам треба бути готовими, що ми можемо стикнутися, можливо, навіть з якоюсь агресією з їхнього боку, але не треба на це включатись. 

Я завжди говорю людям довкола, що зараз є дуже багато семінарів, дуже багато лекцій. Це наша відповідальність — бути психологічно більш усвідомленими, щоб не реагувати на таку агресію, щоб нормально це сприймати. Просто спокійно говорити якісь такі глибокі речі, і, я впевнена, ця агресія перемкнеться в зовсім інше річище. 

Насправді більше розуміння треба не тільки до військових, а й до всіх людей.

Не бути пасивними. Зараз стало дуже багато пасивних людей, навіть ті, які минулого року були з нами поруч. Якщо чесно, ми не хочемо на таких людей витрачати час: коли людина сама не хоче, ми не будемо тягнути, тому що це зайвий баласт. Люди, які звикли жити лише як споживачі, не включаються. Я не знаю, що повинно трапитись. Я дуже багато приділяла сил та енергії, щоб включити людей, але я бачу, що результату нуль, тому я вирішила цього не робити. Я виснажуюся та маю менше енергії на важливі речі. 

Щодо свідомих людей, я думаю, їм треба більше навчатися, спілкуватися з людьми, які навчаються, переймати їхній досвід.

Я побачила на своєму прикладі, що люди не завжди вміють навіть елементарно підтримувати: що можна казати, що ні. 

У мене загинув племінник. Дзвонять мені люди близькі й питають: «А як це сталося?», «А як він загинув?». Мені в той момент абсолютно не до цих питань — мені зараз треба прийняти дійсність, що його вже немає. Я буквально пару днів тому спілкувалась з ним, усе було добре, а сьогодні його немає, і як я в такому стані маю взагалі відповідати? Далі такі питання, як я, як його мама… Невже ми не можемо зрозуміти чи хоча б уявити, що може переживати мама, у якої загинула дитина? Поставити себе на це місце матері й просто подумати: а якби зі мною це сталося, що мені зараз хотілося б чути?  От тому я не витримала й сказала: «Слухайте, якщо ви не хочете, щоб я вас образила, поки що мене не чіпайте». 

То як все-таки підтримати? Кожен потребує різної підтримки: комусь потрібно, щоб його обійняли чи вислухали, комусь — щоб просто побули поруч. Комусь потрібна допомога фізична. Я про свою допомогу говорила: мені треба було, щоб люди доєднувалися до допомоги військовим. На той момент для мене це була дуже цінна підтримка.

Словом, отакі от елементарні речі, підтримка, що говорити, що ні — цього можна навчитися. І варто вчитися.

Дуже підтримує сім’я. Вона мене й мотивує, і розслабляє. У якісь моменти — це спілкування з онучкою, яку мені привозять, іншим разом — моя 14-річна дитина, з якою можемо поговорити, розв’язати якісь там проблеми. Також допомагає робота з психотерапевтом. Й арттерапія.

Також маю доволі міцну психіку. Не знаю, як так вийшло, але навіть в окупації не можу сказати, що прям так панікувала чи боялася. Мабуть, того Господь і дав мені служіння з військовими, бо достатньо стресостійка. Я не впадаю в паніку чи що мені себе шкода. Я просто починаю думати, що мені треба робити. Тобто я постійно чимось зайнята, щоб якось трохи розвантажити себе.

Окрім того, я не знецінюю моменти емоційних переживань: коли хочеться плакати — я це роблю. Буває, виснажуюся і дозволяю собі півдня просто пролежати, тому що я відчуваю, що мені це потрібно. Я лежу читаю там або фільм дивлюся. Я відпочиваю й починаю далі працювати. Якщо я не виїхала, якщо я залишилася тут, треба щось робити та якось справлятися зі своїм станом.

Також у цьому всьому я бачу велику Божу підтримку. Розумію, що Він веде, куди й до кого треба. Хочеться багато зробити, але бачу, що Бог показує шлях поступово, де варто бути й чому.

Я 11 років безперервно навчалася остеопатії: раз на місяць, раз на 2 місяці… А потім зрозуміла, що мені в цій сфері розвиватися більше нема куди. Семінари плюс мінус однакові, тільки техніки різні, і ти ходиш наче по колу, тому в мене постала потреба знати більше. Й от в 35 років мене якось так переклинило, що мені треба щось змінювати в житті.

Мабуть, Господь мені підказав, що фізичне тіло дуже сильно пов’язано саме з внутрішнім станом людини. Тож мені треба йти в цьому напрямі: більше навчатись і розуміти, як допомогти людині розв’язувати душевні питання, щоб полегшити фізичний біль. 

Тому програма «Душепіклування і психологічне консультування» — це дуже класний курс для тих, хто на базовому рівні хоче зрозуміти, що таке психологія. А щоб розбиратись у складніших ситуаціях, треба вступати на програму «Практична психологія». 

Але взагалі навчатися варто насамперед для себе. Я бачу зміни у своєму житті, у своїй голові.

Дуже добре. Я зараз навчаюся на програмах «Практична психологія» і «Арттерапія». На арттерапію піти мене мотивували мої викладачі. Я трошки боялася, що можу не справитись з двома програмами одночасно, але викладачі підтримали мене, тому я все-таки наважилася. Й ось на 2-й день навчання мені так Господь аж наче підказав: «Ти ж можеш це використовувати в різних сферах свого життя: і там, й от там». От, наприклад, я ж можу зі своєю донькою проводити час в арттерапії. Ми з нею почали малювати, і це допомагає їй відкриватися. Старша дочка приходить, каже: «Мама, помалюймо, я тобі зараз усе розкажу, що в мене на душі». Звичайно, я не лізу в такі речі глибокі, я їй раджу, що ось, можливо, треба проговорити це з психологом. Проте наші стосунки стали значно ближчими завдяки навчанню. 

Та й загалом я почала краще розуміти людей. Я завжди любила їх, але мала звичку давати всім оцінку, не заглиблюючись у ситуацію, чому людина так чи інакше робить. А зараз чуйніше ставлюся, бо в людини можуть бути якісь обставини, що я про них і не здогадуюся.

Ну найперше підтримувати у фізичних потребах. Допомогти, із чим є потреба, щоб полегшити умови життя чи, там, після поранення, або ще щось.

Правильно поводитися, як церква. Я маю на увазі, є таке уявлення, ніби людина, яка ходить до церкви вже все, така свята. Але ми всі різні, робимо помилки, можемо ранити когось. Тому важливо визнавати ці помилки, комунікувати, спілкуватися.

Також слід підтримувати людей, щоб вони ставали усвідомленішими. Проводити на базі церкви якісь семінари. Загалом мотивувати до навчання, до розвитку. І для цього не треба там кудись їхати: можна робити, де є, з тими ресурсами, які є. Наприклад, на базі нашої церкви зараз працює капеланська школа, куди приходить багато залучених. Також є план побудувати волонтерський центр для допомоги ветеранам, щоб надавати фізичну реабілітацію.

Був у мене такий випадок. Я була на сесії в семінарії, і зателефонував мій клієнт. Він служить і каже: «Інна, треба рятувати мого командира. Він в лікарні й треба надати допомогу. Я його привезу». Кажу: «Ну давай. Я звільнюсь і можу його взяти». І тут я отримую від цього командира голосові повідомлення, що я йому дуже потрібна. Я відчула, що допомога людині потрібна просто зараз. Я йду на кафедру до Світлани Січкар [завідувач кафедри психології — прим. ред.], розповідаю ситуацію та прошу дати мені місце. Дали аудиторію, і я просто на стіл звичайний кинула ковдри. 

Вони приїхали, і я побачила, у якому стані він його веде, і собі кажу: «Ні, тут уже нічого не зробиш». Він ішов зігнутий, із заплющеними очима. Він тільки з реанімації, як він сказав, уже мав клінічну смерть. Це з лікарні він приїхав до мене. Я собі думаю: «Хто я така, що я можу тут зробити?». Але Господь дав мені спокій і сказав: «Роби щось, а там побачиш». Думаю, ну добре, я спробую. 

Він ліг на стіл, і ми почали працювати. Після процедури він устав, бігає по кабінету, кричить на радощах, каже: «Усе, я себе класно почуваю, я можу їхати». Потім ми ще трохи постояли поспілкувалися, обнімалися, і він пішов. А я собі думаю: «Що взагалі відбувається? Може він збрехав про свій стан?». Я почувалася так, ніби це була якась підстава: цей чоловік прийшов у такому важкому стані, а пішов спокійно. Потім пишу зранку своєму другу й питаю про нього. Каже: «Та він вже працює, бігає там кричить, що ти його врятувала». Того дня я ще декілька разів перепитувала про його стан, бо просто не могла повірити, що все добре. 

Потім  прийшло розуміння, що це Господь. Він працює. Проте я намагаюсь у цих питаннях тримати баланс: я не заперечую, що Бог зцілює через людей, але й не натягую ковдру на себе, що от зараз Господь мені допоможе, і все буде. Проте, я також бачу: якщо людина хоче, і вона вірить, як цей хлопчина, Бог дає. Він мені показав свою віру. Реально, він не казав, що Господь допоможе — він мені сказав: «Я вірю, що ти мені допоможеш». Якщо є віра, то все вийде. Це мені дає впевненість у Бозі: що Він дуже сильний і немає нічого неможливого для Нього.