Зустрічі з Христом посеред війни

«Зустрічі з Христом посеред війни» – це спроба осмислити присутність Христа й діалог із Ним під час наступу російських військ на Київщину в лютому-березні 2022 року та деякий час потому. Це про зустріч з Христом як із Тим, Хто знає, що таке шлях страждання та шлях надії в цьому світі.

Цей есей складається з 8 реальних історій з життя автора, які допомагають побачити, що Христос поруч з нами в найважчі часи, що Він тут і зараз розділяє наші страждання. 

Наразі перші 3 історії доступні онлайн, а незабаром ми плануємо видати в друкованому варіанті повний текст.

Неможливо бути по-справжньому готовим до війни, навіть якщо у твоїй країні вона триває вже 8 років. Так, багато з нас як могли готувалися до повномасштабного вторгнення російських військ в Україну та радили щось одне одному. Якщо ж ви були служителем, який намагався підготувати людей до потенційної небезпеки, вам ще в лютому довелося, по-перше, відганяти відчуття, що ви наводите паніку серед суспільства, по-друге, правильно реагувати на закиди з боку інших віруючих про недовіру до Бога.

Але звичайна людина не може бути морально готовою до реальних воєнних подій, зрештою, як і підготовлена. Чи бодай знати, як насправді поводитиметься, що відчуватиме та як реагуватиме на різні моменти в ситуації війни, якщо до цього не знаходилась посеред військових дій. Навіть відчуття тих, хто проходив війну в Україні, будуть різними залежно від їхньої ситуації – я бачу це, зустрічаючи одних своїх друзів, які разом з дітьми змогли поїхати з Маріуполя тільки після 18 березня, та намагаючись підтримати інших друзів, діти, чоловіки або жінки яких сьогодні служать в ЗСУ.

Перші дні повномасштабного вторгнення стали особливо важкими насамперед через дезорієнтацію: усе нагадувало кроки наосліп, що супроводжувалися порадами та невдалими або вдалими діями, довірою армії, різноманітною допомогою, молитвами надії та молитвами відчаю, постійними перевірками новин… Коли наші друзі-іноземці питали, про що молитись, ми просили молитися за процеси прийняття рішень, адже раніше тобі ніколи не доводилося приймати за день стільки життєносних рішень та ще й у подібних подіях. 

Батьківство в ті дні було по-особливому важким, тому що ти як ніколи відчуваєш свою безпорадність у захисті дитини. Час особливих молитов й особливих обіймів. 24 лютого моїм дітям було чотири с половиною роки та півтора: старший розумів набагато більше ніж могло здатись на перший погляд, а молодша не могла зрозуміти до кінця, куди й навіщо ми біжимо та чому нам так необхідно сидіти в цьому підвалі. Життя в сховищі з маленькими дітьми – це окрема частина українського батьківства. Тобі потрібно максимально підтримати їх, тримати себе в руках, приймати вкрай важкі рішення стосовно майбутнього твоєї родини та продовжувати служіння. Водночас ти ще розумієш, що маєш нормальні умови, адже прямо зараз хтось сидить у сирості та воді, в окупації або в підвалі лікарні, бо твоя дитина потребує термінового медичного втручання.

І тут я почув: «Давайте я пограю з Максом в іншій частині підвалу, щоб ви могли поговорити з дружиною та покласти Настю», – запропонувала одна зі студенток. Зараз я розумію, наскільки ми навіть іноді не придаємо значення, як ця та подібні дії у сховищах сповнюють надією.

Я досі згадую цю ситуацію, і вона наче відправляє мене в атмосферу задушливої кімнати, де зібралась невеличка купка євреїв. Коли Ісус брав воду, щоб мити ноги учнів та служити їм, чи розуміли вони, Хто насправді перед ними в той момент? Сидячи в різних підвалах з різними людьми, ми зустрічались з Тобою, Христосе, через дії тих, хто в цей момент намагався бути Тобою й «мити ноги»: допомагав з дітьми, готував їжу, піклувався про тепло для інших та багато чого іншого, не роблячи з цього особливої події.

«Встав з вечері, зняв одяг і, взявши рушника, підперезався. Потім налив води до вмивальниці й почав мити ноги учням й обтирати рушником, яким був підперезаний» (Ів. 13:4-5, Сучасний переклад).

Після того, як з міста вивезли мою родину й студентів семінарії, я приєднався до служіння однієї з церков Києва, яка, подібно до багатьох інших церков, стала місцем надії, прихистку та служіння людям. Там я зустрівся з «бабунею». Мені зручно так її називати. Жіночка за 70 років, від якої тепло й приємно пахло пиріжками, коли ми могли обійняти одне одного після спільної вечірньої молитви. Одна зі складнощів церкви пов’язана якраз із жіночками такого віку: їх дуже часто перестають сприймати як служителів церкви. Молодь і служителі середнього віку зазвичай думають, що ці бабусі можуть займатися тільки молитовним служінням, розповідати вірші та вести служіння «Золотого віку», яке, зі свого боку, не повинно перетинатися з іншими служіннями церкви. У сучасну інформаційну епоху бабуні втратили свою значущість як вчителі для молодих, тому вимушені молитися за молодь як майбутнє церкви, майже завжди забуваючи, що самі вони – її сьогодення.

Бабуня відповідала за служіння кухні й мала дивовижну команду жінок та чоловіків. Тоді церква була прихистком для різних людей: хтось жив тут на постійній основі, хтось отримав тимчасовий прихисток, коли їхав з Ірпеня й Бучі, а хтось приходив, щоб перечекати небезпеку. Цей постійний потік людей у будь-який момент міг збільшитися вдвічі або втричі – і всіх потрібно було зустріти, прийняти та нагодувати (а ще пиріжки для військових і ТрО, щоб хлопці й дівчата мали більше сил і щоб тепло домашньої страви зігрівало душу). Їжа під час війни в зонах активних бойових дій – це не просто їжа. Це – Божий дотик, особлива надія та опіка над тобою, які нічим іншим не передаси, а гаряча їжа лиш подвоює всі ці відчуття. Їжа разом – це простір для такого необхідного спілкування. 

У лютому та березні 2022 року я бачив, як багато молодих і талановитих служителів виїжджали з Києва, а бабуня залишилась і своєю посвятою ламала стереотипи й упередженість щодо церковного розуміння плідного служителя. Ця зустріч з бабунею допомогла нам тоді зустрітись з ще одним Служителем, Який переживав стигму до Себе.

«Пилип знаходить Натанаїла та й каже йому: “Ми знайшли Того, про Кого писали Мойсей у Законі й пророки, – Ісуса з Назарета, сина Йосипа!” А Натанаїл сказав йому: “Чи може бути щось доброго з Назарета?” Каже йому Пилип: “Іди – і подивися”» (Ів. 1:45-46, Сучасний переклад)

Деякі речі ми не можемо зрозуміти, аж поки не зустрінемося в есхатологічному місті Божого Царства – тоді ми, можливо, зможемо запитати про них. Сучасність – це коли потрібно жити поміж щоденної смерті, коли відчуття болю, співстраждання та деяка радість (радість іноді навіть дуже дивним речам) повинні змінюватися між собою, щоб просто була можливість йти далі. 

Моя родина змогла доїхати до безпечного місця. А хтось, хто жив всього за 10 кілометрів від нас, не зміг. Від деяких історій на Київщині, особливо тих, де батькам доводилося хоронити своїх дітей, дістаючи їх з розстріляних машин, тебе зсередини просто вижирає холодом, який з відчаю переходить в активну допомогу армії. І ми як ті, хто зміг вижити, не будемо жити з відчуттям якоїсь особливості нашої долі. Співстраждання з нашим народом – це насправді все, що в нас сьогодні є. 

Спочатку мою родину в Тернополі поселили на ніч в помісній церкві, потім церковні люди на Закарпатті прийняли їх на шляху далі. Багато церков і парацерковних організацій відкрили свої приміщення для біженців, щоб прийняти людей, нагодувати, підтримати й допомогти. Громади, які зробили це, можливо, навіть не помітили, як пережили особливий час зустрічі з ще одним Нужденним.

«Цар скаже тим, які праворуч: “Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу! Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви Мене напоїли; чужинцем був Я, і ви Мене прийняли; не мав одягу, і ви Мене одягнули; хворів, і ви Мене відвідали; у в’язниці був Я, і ви прийшли до Мене!” Тоді озвуться до Нього праведні, кажучи: “Господи, коли ми бачили Тебе голодним і нагодували, або спраглим і напоїли? Коли ми бачили Тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили Тебе хворим, або у в’язниці, і прийшли до Тебе?” Цар у відповідь скаже їм: “Запевняю вас: те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені”» (Мт. 25:34-40, Сучасний переклад).