Поклоніння в умовах війни

Пандемія, дистанційне навчання та робота, втрата роботи, війна, смерть знайомих і рідних, зруйноване житло, зламані долі, розлука з близькими, життя в умовах нової / чужої культури – це лиш неповний перелік тих випробувань, із якими стикнувся майже кожен українець за останні 2 роки. Усі ці обставини спровокували кризу в найрізноманітніших сферах нашого життя: від кризи на особистому рівні, всередині сімей, у сфері церковного життя та до кризи національного масштабу.      

Як правило, криза викриває недоліки й слабкості тієї чи іншої системи, провокує нас переосмислити звичні підходи і внести зміни з огляду на нові умови та контекст. Щось подібне відбувається й із розумінням сучасного поклоніння. Саме криза стала своєрідним лакмусовим папірцем на щирість того, про що ми дуже часто співали в церквах. Достатньо згадати такі рядки пісень, як: «За Тобою піду, буду там, де Ти, слідувати готовий всюди за Тобою», або «Ти дав і Ти узяв, слова ж мої без змін: “О, будь благословен!”», або «І навіть якщо гори незрушно стоять, якщо для мене море не розступається, коли я на молитви не бачу відповідь, все одно, вірю я, вірю я Тобі» та багато інших. Сьогодні такі рядки вже неможливо співати просто «за компанію» – сьогодні це вже особиста історія та вибір кожного. 

       Перша проблема, яку викрила криза, – зміщення акцентів у розумінні суті поклоніння. Нерідко можна почути таке: «Сьогодні було дуже потужне та глибоке поклоніння». Тоді виникає питання: а що визначає глибину та силу поклоніння? Чи можна виміряти його професійністю музикантів та вокалістів? Чи впливає на глибину поклоніння форма та жанр, або якість технічного оснащення? Чи можна обчислити якість поклоніння кількістю заплющених очей і піднятих догори рук? Беззаперечно, усе перераховане має важливе значення в контексті якісної організації процесу поклоніння. Але все це про форму поклоніння, а не про її сутність. 

Ми самі звузили розуміння поклоніння – інколи навіть поклоніння асоціюється лише з конкретним музичним жанром, зокрема з жанром Worship. Але ж справжнє поклоніння не обмежується певним жанром і взагалі, поклоніння – це не музика! Музика – то лиш одна з багатьох форм, за допомогою якої людина може поклонятися Богу. Серце ж поклоніння – у внутрішньому усвідомленні того, Хто є Бог і що Він зробив та робить у твоєму житті.

      Друга проблема, на яку вказала криза, – це культура «споживача» та недооцінка особистого поклоніння. Ми звикли приходити «на все готове». Ми звикли бути споживачами. Все, що тобі потрібно, це вчасно (або й не обов’язково) прийти на богослужіння, а там на тебе вже чекає повний пакет послуг: ти почуєш Слово Боже і його тлумачення, там помоляться, там і поспівають. Але в умовах пандемії та війни не завжди є можливість провести колективні богослужіння, а отже, тепер відповідальність за час особистого поклоніння перекладається на кожного особисто. Для багатьох це стало реальним викликом, бо вимагає кращої організації власного часу та більшої особистої відповідальності. 

Усе це ще раз підтверджує, що поклоніння – то не просто декларування атрибутів Бога та Його достоїнств. Це не тільки про те, Хто такий Бог і що Він зробив та продовжує робити для нас, – це ще й наш відгук на все це. На практиці наш відгук охоплює пізнання Бога та побудову особистих стосунків з Ним з повним усвідомленням того, що Бог діє в твоєму житті в будь-який час і навіть у час кризи. Результатом таких стосунків стає процес зміни характеру людини та преображення його в характер і розум Христа – саме це насамперед і визначає якість твого поклоніння. Саме це й буде визначати нашу реакцію та поведінку в ситуації, у якій ми опинились.  

        Третя проблема, яка стала очевидною завдяки кризі, – відсутність вміння спільно горювати. Поклоніння – це динамічний процес стосунків, що відбиває цілу гаму наших емоцій, переживань та реакцій на ті чи інші події та ситуації. Ми звикли виносити на публіку лише добре та приємне, натомість усе, що пов’язано з болем, негараздами й поразками, здається, краще замовчати та пережити самостійно. Проте, читаючи псалми Давида, дивуєшся, наскільки він щирий перед Богом: він не приховує своє безсилля, біль і розчарування, своє нерозуміння причин того, через що йому доводиться проходити. Він навіть не соромиться озвучити прокляття в адрес свого ворога! У моменти переживання кризи праведники не бояться ставити Богу різні запитання, переживати різні емоції, і навіть говорити Богу, що Він їх залишив. 

У зв’язку з цим хотілося б подумати над тим, наскільки ми щирі перед Богом і наскільки ми готові приносити перед ним всю палітру своїх переживань. Чи не вважаємо ми, що, наприклад, у церкві потрібно співати радісні пісні, які прославляють Божу велич, а свою неміч і плач залишати для «таємної» кімнати? Хіба ми не переживаємо сьогодні колективний біль, хіба не зазнаємо сьогодні колективних втрат? Тож чи не потрібно нам колективно нести цей біль до Бога? Колективно визнавати своє безсилля та виснаженість? Колективно плакати перед Богом? Колективно каятися перед Богом? Життя не буває суцільною радістю та безтурботністю, тому й поклоніння не може бути тільки про щастя та радість у Бозі. Але якщо проаналізувати пісні, які ми співаємо в церквах, поклоняючись Богу, то чи не побачимо ми деякого перекосу? Хіба в умовах кризи національного масштабу не повинні народжуватись нові пісні, що зображали б усе багатство нашого сьогоднішнього шляху стосунків з Богом і поклоніння Йому?