Роль церкви в розвитку суспільства й розбудові держави

Власне, саме питання участі Церкви в розвитку суспільства та розбудові держави виглядає для багатьох проблематичним. Чи справді Церква покликана зміцнювати та посилювати державу? Для більшості євангеликів, здається, відповідь буде вкрай стриманою або ж негативною. І річ не лише в тому, що в Новому завіті ми не знайдемо текстів, які могли б підтвердити участь церкви в державотворчості, але й у спадку радянщини — недалекого історичного минулого, коли євангельські спільноти були витіснені на маргінес усіляких соціальних та політичних процесів, що із часом сформувало цілий комплекс звичок політичної поведінки.

Однак попередній травматичний досвід євангельських спільнот і розуміння нових викликів, які стоять перед церковними спільнотами сьогодні, спонукають до подальшого руху заради подолання минулого, некритично успадкованих звичок і традицій, а також заради творчого формування суспільної візії та нових політичних звичок. Такий рух слід, на мою думку, розпочати з обговорення двох важливих передумов, що стосуються Св. Писання та контексту, у якому ми знаходимося зараз.

По-перше, Св. Писання не дає християнам жодних підстав виправдовувати політику ескапізму, тобто втечі від світу та відповідальності. Натомість у словах Ісуса, наприклад, у Його молитві в Гетсиманії чи навчанні Апостолів (1 Пет.), ми відкриваємо поклик Народу Божого до життя «всередині», «у світі», де християни мають конкретну відповідальність.

По-друге, модерністський спосіб створювати дихотомії та відділяти сфери приватної та публічної, світської та сакральної сьогодні вже не є актуальним чи релевантним. Адже всі ми цілком залучені та заангажовані не лише до окремої сфери, але й до цілісного проживання. Так само й церковні спільноти: вони є невіддільною складовою громадянського суспільства та будують політичний простір, пропонуючи візії майбутнього заради спільного блага, що і є політикою за визначенням.

Іншими словами, які переконання стосовно держави ми б не поділяли: розуміли останню як втілення волі та задуму Божого, як побічний продукт Його провидіння чи навіть як інструмент антихриста — однак, християнська спільнота має прямий стосунок до політичних реалій, бо це є безпосереднім контекстом виконання її місії.

Саме з огляду на такі передумови К. Т. Магнусон у своїй чудовій статті «Участь християн у секулярному суспільстві: політика, євангеліє та моральний вплив», що ось-ось має з’явитися на сторінках наступного числа журналу «Християнська думка», описує низку способів і форм впливу християнської спільноти на секулярний простір навколо.

Такий вплив охоплює:

• християнську гуманітарну допомогу – це особливо характеризує український євангельський рух;
• розвиток альтернативних християнських інституцій; 
• євангелізм; 
• профетичні заяви церковних спільнот; 
• християнську присутність; 
• політичне лобіювання, що, однак, має низку пов’язаних із ним ризиків; 
• ненасильницький спротив.

Цей підхід передбачає, що церковна спільнота є частиною громадянського суспільства та свідомо чи ні, але бере участь у політичному житті.

Отже, євангельським спільнотам ще належить докласти чимало зусиль, щоб подолати хибні дихотомії минулого. Водночас навряд чи можливо виокремити лише один спосіб (хоча такі спроби трапляються доволі часто), яким Церква могла б впливати в конструктивний спосіб на розвиток та розбудову держави. Ба більше, красу ми віднаходимо саме в поліфонічному звучанні та поєднанні різних кольорів.