Служіння молоді та підліткам під час війни

Юлія Потапенко — випускниця програми «Майстерня соціального служіння», дружина, мама, адміністратор церкви «Джерело любові», місто Ніжин, молодіжний та підлітковий лідер, організатор таборів. Говоримо про важливість служіння молоді та підліткам під час війни та про створення громадсько-культурного центру «Light».

Коли я прийшла до Бога, мені було 15 років. Тоді в мого молодшого півторарічного брата стався анафілактичний шок, а коли помітили, він уже не дихав і навіть почав холонути. Мама у відчаї крикнула: «Господи, якщо Ти є, поверни мені дитину!». Брат почав дихати, але лишався паралізованим. Мама продовжувала багато молитися, шукати різні християнські спільноти, виписувати вірші про зцілення… Вона робила так десь пів року, і я бачила, як Бог зцілив мого брата. Тоді я усвідомила: Бог реальний і в цьому світі є щось надприродне, чого ми не знаємо.

Після цього я почала задумуватися, а для чого ж я живу? Я приходжу в наші молодіжні тусовки до моїх друзів і таке все пусте. Нібито й весело проводимо час, але, думаю, невже я заради цього живу? Невже нема чогось іншого, більш змістовного? 

Усередині я була в пошуку. Коли нас запросили до церкви, то моє серце відгукнулося. Я зрозуміла, що це моє середовище. Пізніше почала вивчати Біблію й будувати стосунки з Богом та людьми в церкві.

Я бачила, що Господь працював із моїм серцем ще з дитинства, напевно тому зрештою вийшло, що я служу людям цього ж віку. Думаю, що як апостолу Павлу Бог поклав на серце призначення служити язичникам, Петру — євреям, так і в мене — з молоддю.

Ще на служіння надихає реакція дітей і молоді: вони тягнуться до нас, і багато невіруючих діток продовжують ходити до церкви й після табору. Їхні батьки не ходять, прийшли хіба, коли гуманітарну допомогу давали, і все. А діти загорілися й відвідують церкву, питають, коли ще якийсь наступний виїзд. Я думаю, що це Господь так працює, тому не можу не продовжувати служити.

І ще одна причина, яка виникла вже після вторгнення. Хочеться закласти в дітей правильні цінності, допомогти їм знайти внутрішній спокій, надати першу психологічну допомогу в час, коли довкола розруха, насилля, вбивство.

На початку вторгнення ми роздавали людям гуманітарну допомогу. Тоді було непросто: наше місто опинилося в оточенні, було багато російської техніки, у магазини не завозили продукти, тож не можна було ні ліків купити, ні харчів якихось. Але ми продовжували збиратися як церква й почали шукати гуманітарну допомогу.

Першими відгукнулася церква «Віфесда» зі Львова. Ризикуючи своїм життям, ми поїхали до Львова. Потім, коли росіян відтіснили від міста, ми почали їздити в деокуповані райони Чернігівської області та допомагали продуктовими наборами й одягом. І якось Господь Сам це влаштував. До нас почали телефонувати інші пастори, і ми разом допомагали людям. 

Співпрацювали з благодійним фондом «We stand with Ukraine» (вони привезли 2 фури продуктів для мешканців Ніжина), з фондом «Radooga» (допомогли у фінансуванні дитячих таборів). Працюємо з проєктом «Жовті коробки» від місії «Україна для Христа». 

Спочатку для мене це був величезний стрес. Думаю: «Матінко рідна, куди я вляпалась». У нас роз’їхалося багато активних лідерів і служителів, а з цією командою, яка залишилася, було страшно в такі афери влазити. Проте Господь кожного разу все влаштовував і відчиняв багато дверей для служіння: приїжджали гуманітарки, які треба було кудись прийняти, роздати й звітуватися за них. Це лякало, але я розуміла, що ми йдемо, ніби по Червоному морю, а позаду — єгиптяни. Я розумію, що це все Бог. Він знайшов відкриті серця й просто дав нам бути частиною цього. 

Також, коли ми почали розвозити гуманітарну допомогу, я помітила, що через війну бар’єр між віруючими й невіруючими стерся. Розвантажувати, пакувати, сортувати — усе це допомагали робити невіруючі люди. Ми відчули таку єдність. Адже вони такі самі люди, тільки не вірять. Не було страху, що тебе відштовхнуть, і ми ділилися одне з одним своїми переживаннями, своїми переконаннями, своєю вірою. Водночас у невіруючих людей змінився погляд: вони перестали дивитися на церкву, як на якусь секту. Вони побачили й почули нас.  

Ще мені запам’ятався досвід спілкування з людьми. Після деокупації всі були дуже налякані. Вони потребували не так ту гуманітарну допомогу, як щоб їх просто вислухали. Вони більше виливали душу, але потім, коли стало спокійніше, почалися навіть сварки за гуманітарку. Ну, думаю, якщо люди вже б’ються за макарони, значить, повернулося спокійне життя, прильоти були давно й вони почали трошки розслаблятися. Проте насправді наші цінності змінилися. Завдяки цьому помітила: те, що раніше було важливе для мене, зараз втратило сенс. Стали важливими стосунки, і прийшло переосмислення всього, що навколо. 

Навіть із сім’єю. Я маю велику сімʼю. Нас шестеро й майже всі вже мають свої родини. Як правило, ми дуже рідко спілкувалися. Проте під час війни розмовляли щодня, переживали одне за одного й зараз підтримуємо зв’язок. Мій брат навіть допомагав облаштовувати церковний табір. Для мене була така насолода, що і дружина, і діти його були тут. Ми стали набагато ближчими за цей час.

По-перше, діти самі просили в тому році [2022 рік — прим ред.] табір. Вони не можуть нікуди поїхати, тому якщо й будуть якось проводити час, то тільки там, де вони живуть.

По-друге, у нас горіло серце. Ми довго вагалися, чи братися за це. У нас нічого не було: ані команди, ані ресурсів. Проте ми подалися на грант і виграли його. Було страшно, але ми вірили: якщо Господь дав фінанси, то влаштує все інше. 

По-третє, ми розуміли, що це хороша можливість допомогти дітям відновитися після всього пережитого. Тема того табору була «Бог не поїхав з України». Ми зробили терапевтичну програму, щоби пропрацювати стрес і втрати. Діти мали багато болю… Через втрату близьких: у когось померли, у когось просто виїхали. Через втрату стабільності, адже раніше вона була, а тут раптом її немає. Тому хотілося відірвати дітей від війни й повернути їм дитинство. Це був крок віри й врешті табір вийшов класний. Я вірю, що це особливий час, коли діти переживають Господа, коли будують стосунки одне з одним і служителями. Коли ми можемо закладати правильні моральні цінності в дітей і молодь, які є нашим майбутнім. І вони тягнуться далі, якщо підтримувати з ними зв’язок. Тому, наприклад, ми проводимо регулярні клуби.

У нас є різні: терапевтичні, молодіжні, дитячі. Усі дуже різнопланові. Насправді в нас навіть нема прописаного формату. Десь за 2 тижні ми починаємо планувати зустріч. Хоч матеріалу дуже багато, але його все одно треба адаптувати під конкретну територію та аудиторію.

Для дітей ми проводимо зустрічі щонеділі. Вони проходять переважно в церкві, якщо не плануються якісь виїзди за місто. У нас є територія, де ми проводимо ігри та навчання. Ми беремо біблійні тексти й подаємо на їхньому рівні. 

Клуби проходять дуже по-різному: це може бути пару годин, а може й цілий день — залежить від ситуації й налаштування дітей. Якщо ми плануємо проводити клуб цілий день, то формуємо програму на різних таких станціях-завданнях. Це може бути танцювальний гурток, створення своїми руками різних виробів тощо. Кожна така зустріч завжди має центральну тему, яку ми починаємо говорити на біблійній годині, але побічно розкриваємо її на всіх станціях.

Бувають і молодіжні зустрічі. Якщо є кому грати, то вони починаються з прославлення. А так ми розбираємо слово з Біблії, потім граємо якісь ігри, спілкуємось на різні теми. Тут робимо більший акцент на особистому спілкуванні, коли доросліші люди спілкуються з меншими в невеликих групах.

Окрема наша радість — музичний молодіжний гурт, який сформувався після таборів. Вони там такі всі гарячі зібралися, то намагаємося їм всіляко сприяти, щоб не відлякати.

Ну, ми товаришуємо з керівником програми Артемом Радіоновим, от він нас і запросив. Ми досі дуже вдячні йому за такий вклад у нашу церкву та молимося, щоб Бог і далі давав йому рухатися в цьому напрямі. Також нам про семінарію розповідав пастор Валерій Радіонов, теж наш товариш, розповідав, що навчався на цій програмі, виграв грант, і вони почали активно працювати у своєму місті після цього. 

Ми теж захотіли долучитися. Зрозуміли, що не хочемо просто виграти грант — хочемо продовжувати служити людям, а для цього потрібен ресурс. Наприклад, щоб знайти будівельників, які облаштують територію. Бо якщо це довірити дилетантам чи робити своїми силами, то потім доведеться переробляти, а це ще дорожче.

Тому ми вирішили погодитися на навчання, щоб навчитися робити якісно, шукати ресурси, особливо фінансові. 

У мене була ще й особиста причина.

До війни наша церква мала фінансового директора, але він поїхав, тож довелося брати його обов’язки на себе. Мене почав турбувати фінансовий стан церкви: як його покращити? Як ним займатися? Я почала про це молитися: що нам потрібна команда, потрібне облаштування, підтримка, бо ми ж не навчені нічому, а потреби є. Нам доводиться йти по вірі, як мужам Божим. Але для того, щоби йти вірою треба знати напрям.

А ще, якщо чесно, за натурою я не лідер і не командир. Я більше з тих, хто робить. Проте тут довелося взяти відповідальність керування, але… Як це робити правильно? Як організовувати? 

От цим речам мені треба вчитися, тому це була ще одна причина піти навчатися.

Навчання на програмі дало класний старт, класне направлення для всього служіння. 

Перше — у мене відкрилися очі на питання фінансування, грантів… Мені показали, де шукати платформи, як грамотно подавати інформацію про проєкт.

До навчання я мала викривлене бачення про партнерство. Я раніше зустрічала людей із певної місії, які жили на партнерському забезпеченні. Вони й мене намагалися партнером зробити. Я бачила, що вони у кожній людині шукали вигоду і мене це відштовхувало. Адже, на мою думку, якщо ти хочеш щось отримати — бери й працюй. Я думала, що партнерство — це коли ти стоїш з простягнутою рукою і чекаєш, що на тебе з небес щось звалиться.

Ми також бачимо це в Біблії: 11 колін Ізраїлю працювали й забезпечували 12-е коліно, яке служило їм при храмі. Це велика праця, яка має оплачуватися.

Також мене вразила Людмила Брень, з якою ми познайомилися в семінарії. У них дитяча місія, яка працює вже 23 роки. То я питала, як вони виплачують заробітну плату своїм вчителям, як займаються оснащенням дитячих служінь. Я зрозуміла, що нам теж так потрібно.

Це громадсько-культурний центр «Light». Ідея створити його в нас виникла вже на програмі «Майстерня соціального служіння». 

Під час таборів діти дуже добре зближаються з наставниками й волонтерами, тому, якщо цей вплив підтримувати, можна зростити достойних лідерів для суспільства. Для цього плануємо організовувати опіку серед молоді й дітей, підтримувати зв’язок, допомагати розв’язувати різні проблеми, наставляти та й загалом пропонувати ось такий якісний спосіб проводити дозвілля.

Для дітей, які познайомилися з Богом у таборах, будемо проводити недільну школу, щоб підтримувати їхнє духовне зростання. А для старших дітей і молоді, які хочуть ходити до церкви, плануємо Альфа-курс, щоб познайомити їх із християнством.

Будемо відповідати на базові питання: хто такий Христос? Чому ми в Нього віримо? Що таке молитва, що таке поклоніння? Чому треба читати Біблію? Навіщо взагалі це все й у чому наші цінності? 

Тобто ми збираємося, звучить коротке слово, яке потім кожна команда за столиками обговорює. Ми можемо роздати місця з Писання на певну тематику й також за кожним столиком їх обговорюємо.

Наразі ми нарешті оформили всі-всі документи, залишилося просто подати їх у ЦНАП. 

Хоч у нас є релігійна організація, наша церква «Джерело любові», але воно не скрізь підходить. Наприклад, ми оформлялися на українську освітню платформу, але там краще приймають громадські організації. Ще ми хотіли вийти з програмою на центральну вулицю нашого міста, але нам не дозволили, бо ми релігійна організація. А якщо будемо громадською, то буде легше виходити ну світ з нашими заходами.

Проте, хоч ми ще не оформилися, усе одно вже працюємо. Провели 6 заїздів таборів, переходимо ось на сезон клубів і денних таборів, продовжуємо розвивати молодіжний музичний гурт.

Мене надихають такі люди як Роман Морозов. Його «Шелтер плюс» у Кривому Розі — такий класний громадський центр. І вони впливають на все місто.

З війною у нас у місті відчинилося багато різних центрів: дитячі, проти насилля й інші. Багато волонтерів, всі щось роблять.

Але я подумала, у нас є те, чого немає в них: ми знаємо Господа. Ми знаємо, що життя без Нього може бути красивим, але пустим. І ніколи не знаєш, коли воно закінчиться. Тому нам  хотілося би з цими цінностями виходити більше у світ, співпрацювати з владою, виходити зі своїми заходами на центральну сцену міста… Щоб впливати на молодь нашого міста.

У нас багато творчих людей, тому ми хочемо досягати й через різні музичні, танцювальні, хореографічні, якісь там сценічні заходи. Тобто в ідеалі, звісно, цей центр не буде тільки Альфа-курсом — це інструмент, завдяки якому можна буде робити різні речі для всього міста.

Потрібно, команда, потрібно більше людей.

Мені цікаво, як Ісус так тримав отих 12, що вони, вони ж перевернули весь світ! От як можна було так змотивувати й змінити людей, що їхні серця загорілися служити і йти далі?

Звісно, у нас були такі активні служителі, але зараз наче здулися трохи. А хочеться бачити от таку команду, яка присвячує себе служінню. Тоді ми зможемо перевернути світ.

Інколи думаєш, хоч бери й клонуй себе, щоб було ще пару чоловік. Але розумію, що так не вийде. Тому я молюся й мрію про класну, сильну команду, щоб кожен ніс якусь свою відповідальність: хтось за звітність відповідав, хтось — за медіа, хтось — за прославлення. Бо поки що все змішалося в нашому домі й бракує людей, відповідальних людей.

Ще хотілося б дійти до рівня, коли буде стабільна команда, яка матиме заробітну плату й на повному служінні — це те, про що ми мріємо. Бо зараз у нас більше служіння волонтерів і небагато людей. Навіть із документами для центру затримка вийшла, бо в нас мало людей: одні й ті ж оформлюють документи, пишуть програму на табір, доглядають територію. 

Ще зараз багато є таких моментів, коли невіруючі питають, наприклад, про Біблію, про Бога, ще щось, що турбує. Й іноді так думаю, що навіть сама, буває, не знаю, як так правильно це пояснити. Тобто для себе я наче розумію, це банальні питання, але от як пояснити, щоб людина зрозуміла… Тож треба вчитися, як говорити, щоби було цікаво, правильно й щоб люди розуміли тебе.

У тому році, коли ми їздили деокупованими районами допомагати гуманітаркою, то брали звідти деяких дітей з невіруючих родин і забрали в табір за своє фінансування. І вони проводили там час нами. Цікаво так, могли розповісти їм, наприклад, про те, як паління впливає на організм, чому ми в християнському таборі цього не робимо й подібні теми. 

Звісно, воно не на всіх вплинуло, але був один хлопчик, якого це зачепило. І він почав питати, а коли він може служити Богові. Дитина просто горіла: почав допомагати, щось робити з нами. Але далі багато ще від батьків залежить. Якщо підтримають, що дитина ходить у церкву, то й далі буде ходити, а якщо почнуть палки в колеса тулити, то не кожен залишиться.

Бо Господь працює з серцями таких дітей. От зараз поруч зі мною сидить Артем. Він з невіруючої сім’ї, але ж батьки класні: вони дали йому правильні моральні цінності. То дитиною він просто ходив до нас у табори, а зараз — частина команда. Такий скромняга, а насправді займається в нас молодіжкою, по суті, її лідер.

Але було й інше. Наприклад, то що мені близько, бо це подружка моєї дитини. Ця дівчинка всі ці роки хотіла поїхати з Ярославою табір, але в неї батьки й дідусь з бабусею з пострадянського суспільства. У них таке мислення, що православна — це церква, а все решта — секти, і цього треба боятися. Вони й досі саркастично налаштовані, мовляв, куди ти, дитино, встрягла, усе, тепер же доведеться квартиру продавати й усе здавати на церкву. 

Ми одного разу влаштували клуб молодіжний на тему «Я люблю Україну». Після цього клубу дівчинка загорілась, щоб поїхати: сама винесла мозок батькам і випросила, щоб її відпустили під мою відповідальність. Звісно, мама відпустила на свій страх і ризик, бо бачить, що дитина повністю там. 

Зараз вже ця дівчинка проситься в групу співати. Ходить на молодіжки спілкується, а оце нещодавно каже: «Я починаю вірити, по-моєму я вже ваша. Я буду до вас ходить». Просила маму, щоб вона здала її на уроки вокалу, бо декілька разів у таборі співала, і їй сподобалося. 

Й оце останнє просто, учора її мама дзвонила мені й питала, що ми за репетиції проводимо, бо вони всі переживають за дитину, коли вона вертається додому навіть на 10 хвилин пізніше. Я заспокоїла її, що будемо підвозити чи проводити дитину, щоб сама не добиралася. То мама наче заспокоїлася. Так радісно бачити, що й ці батьки потроху міняють своє ставлення.

У будь-якому разі до нас приходить багато різних дітей. Намагаємося робити, щоб залучити їх, але не завжди все залежить тільки від нас. Батьки теж впливають на те, чи зможе дитина далі лишитися й прилаштуватися. Тому ми дуже тішимося, коли батьки, які спочатку були проти, бачать, що діти в хорошій компанії, без шкідливих звичок і з правильними цінностями, змінюють з часом своє ставлення до церкви. Думаю, разом це позитивно впливає на здоров’я нашого суспільства.