Як мене змінило
навчання в УЄТС?

про лідерство, українізацію, відповідальність
та служіння новому поколінню

Головна Богослов'я Як мене змінило навчання в УЄТС?

 

Навчання в УЄТС — це не лише про якісні знання, а й про практичне застосування. Саме тому більшість наших студентів та випускників є активними служителями своєї церкви та суспільства. За допомогою інтервʼю ми прагнемо показати їхнє служіння та вплив, який воно має. 

 

Ви вже можете прочитати 6 розмов в блозі на сайті семінарії. Кожна з них є унікальною. У кожній ви побачите, наскільки по-різному Господь може діяти через нас, якщо ми Йому довіряємо. Сьогодні будемо говорити про лідерство, українізацію, відповідальність та служіння новому поколінню з Сергієм Шматьком, випускником програми «Прикладне богословʼя» та молодіжним пастором церкви «Жива надія» міста Кропивницький.

 

 

Ви можете докладніше розповісти, яке служіння ви несете?

 

Я служу в молодіжно-підлітковому служінні.

 

Якщо чесно, то молодіжне служіння — це те, від чого я завжди тікав. Я ніколи не хотів нічого спільного мати з молодіжкою та й ніколи не був у молодіжці. А потім так трапилось, що, коли почав навчатися, необхідно було служити для предмета «Практичне служіння». Я став шукати, де в церкві можу послужити, і мене почали підводити до молодіжного служіння. Й от настав такий момент, коли із цим служінням сталися проблеми: воно практично зникло. І пастор мені каже: «Бери в роботу». І я погодився. До цього я нічого не знав про молодіжки взагалі: як вести служіння, що необхідно робити, як зібрати команду, як формувати бачення — але щось намагався робити. Мені не особливо подобалося, результату не було, то врешті я пішов до пастора просити закрити це служіння. І я радів: «Фух, слава Богу, це закінчилось у моєму житті». Я ніколи ще так не помилявся.

 

У 2020 чи 2021 році мене попросили послужити наставником у підлітковому таборі, який ми робили з однією із наших дочірніх церков. І після цього табору вирішили розпочати разом служіння. Знову-таки, я не дуже горів тим усім, але так трапилось, що ми розпочали служіння й мене обрали старшим. Й ось ми почали разом з ними вибудовувати вже молодіжне служіння. Воно було на 2 церкви одразу: частина молоді з нашої та частина молоді із церкви «Отчий дім». Із часом у нас у церкві молоді стало більше, і тепер у мене вже є своя стабільна команда. Наразі частина старшої молоді перестала ходити, тому ми почали більше зосереджуватися саме на підлітках.

 

 

 

 

 

Попри небажання й відсутність результату, що вас мотивувало служити?

 

По-перше, свого часу дуже сильно змотивувала наша дочірня церква «Отчий дім». Вони були настільки запалені служити, що сама ідея продовжити робити це з ними дуже надихала. Ми розуміли, що служіння разом буде класним і ми будемо щось отримувати. Будемо наповнюватись. Зможемо зростати й служити. Коли ми почали робити, з кожним днем ставало чимраз цікавіше. Мені багато хто допомагав порадами, як усе правильно вести, тому що я був абсолютно далекий від цього.

 

До мене прийшло розуміння, що інколи необхідно служити навіть не там, де нам хочеться, а там, де треба.

 

Вийшло так, що протягом певного часу з різних сторін абсолютно різні люди мене підштовхували до цього служіння. Тому для мене то був сигнал, що Бог кличе цим зайнятися. Потім, коли все почало виходити, я побачив, що є багато роботи з молоддю, багато в чому я можу послужити й уже це роблю. Я можу застосовувати у своєму служінні ті знання, які здобув у семінарії. Адже просто щось вивчити й не використовувати, на мою думку, марна трата часу. Це немає сенсу. Зараз, якщо чесно, мене більше тримає почуття боргу, що це просто необхідно зробити. Можливо, мені хотілося б займатися чимось іншим, але наразі я розумію, що мені немає на кого перекласти молодіжку. І я також бачу в цьому якийсь момент для навчання й смирення.

 

От зараз ми побачили, що в нас немає євангелізаційного служіння. Почали про це глибше міркувати й зʼявилися ідеї, як усе організувати. Але постає проблема: якщо, наприклад, людина кається, куди ми її приведемо? Ми розуміємо, що нам треба краще прокачати домашні групи, щоб вони були готові приймати новонавернених людей. Тобто ми можемо захотіти нести якесь служіння, навіть розпочати його, але є низка інших речей, над якими перш треба попрацювати. Наприклад, зараз більш важливо зайнятися домашньою групою, а людина хоче вести євангелізації. Подібну ситуацію я бачу в себе. Необхідно займатися з молоддю, бо бажань багато, а реальність більш прагматична.

 

Я можу застосовувати у своєму служінні ті знання, які здобув у семінарії. Адже просто щось вивчити й не використовувати, на мою думку, марна трата часу. Це не має сенсу.

Які основні виклики в роботі з молоддю ви бачите у своєму служінні?

 

В один момент ми стикнулися з тим, що підлітків і молодь треба вчити найелементарнішим християнським речам. На служіннях ми намагаємося часто щось робити в ігровій формі. Одного разу в нас була гра, яка називається «Суд». Наприклад, я був у ролі судді. Ми брали й судили якогось біблійного персонажа, скажімо, Мойсея за те, що він вбив єгиптянина. У нас є адвокати, прокурори та присяжні. Ми цю історію проговорюємо й прокурори мають довести, що він не мав так робити, а адвокати — що він невинний. 

 

Чудово, що в такій формі голова починає варити, знаходити аргументи «за» й «проти». І врешті присяжні вирішують, чиї аргументи були більш логічними. 

 

Ми проходили так найпростіші біблійні історії, і потім до мене підлітки підходять, кажуть: «Це так цікаво. Якби нам трошки раніше казали про ці історії, бо ми їх не знаємо». І я був здивований. Ви не знаєте історію про те, що Мойсей убив єгиптянина? У нас більшість підлітків та молоді — це діти віруючих батьків. І начебто вони знають, що таке Біблія, як молитись, але на практиці це абсолютно не так. Ми зіштовхнулись з тим, що треба доносити найелементарніші речі, які, здавалося б, вони мали знати: як вивчати Писання, що таке християнське життя.

 

 

 

 

 

 

 

Інший виклик — як проводити власне служіння. Ми намагаємося не копіювати центральне служіння й підтримувати більш ігровий формат. Слово в нас більше у форматі обговорення, де кожний може поділитися своєю думкою. Обираємо різні актуальні теми, щоб для підлітків це було цікаво й актуально, ну й щоб училися правильно формувати свою думку. Основний акцент робимо на елементарному вивчення Біблії й формуванні християнського життя, наприклад, як будувати свою молитву, з яких частин вона може складатися тощо. Але також підіймаємо різні соціальні теми. 

 

Нещодавно говорили про домашнє насильство. Розуміємо, що це розповсюджена тема й про неї треба говорити: як на це реагувати, як захищатися, як убезпечити себе від цього тощо.

 

 

Скажіть, на вашу думку, чому старші підлітки поступово перестають ходити на молодіжки й відповідно в церкву?

 

 

Це, мабуть, найбільший виклик, з яким ми зараз зіштовхуємося. Ми говоримо про підлітків і молодь, яка з дитинства в церкві й мають віруючих батьків. Тобто батьки привчили їх до якоїсь віри, і вони по цій вірі ідуть, а потім, коли стають старшими, дорослішими, дізнаються про світ трішки більше. Вони починають формувати свій особистий світогляд, на який дуже сильно впливає оточення й культура. Наприклад, я знаю, що деякі з моїх підлітків курять, матюкаються поза церквою. 

 

Я розумію, що вони стоять на роздоріжжі: з одного боку, їх вчили, хто такий християнин, яким він має бути, але з іншого — вони дістали трішки свободи, тож світ дуже сильно на них впливає. Вони ще не мають сильного характеру сказати «ні» гріху. У них ще не сформована до кінця особиста віра й особисті стосунки з Богом, щоб вони розуміли, навіщо це все потрібно. Умовно, «я ходжу на молодіжку, бо мама так сказала». Тому ми намагаємось працювати з тим, щоб вони відвідували молодіжки за власним бажанням, будували свою віру, а не батьківську. З деякими в нас це виходить. Коли я бачу, що хтось у 15–16 років бажає прийняти водне хрещення, дуже радію з того. Ми намагаємось залучати їх у служіння, тому що коли ти щось робиш для церкви, то ставлення вже трошки інше.

 

Я думаю, загальна проблема навіть не в соцмережах. У наш час так само підлітки й молодь йшли з церкви, хоч не було телефонів, не було інстаграму... тому що вводить у спокусу не телефони чи інстаграм, а гріх, у якому все знаходиться.

 

У нас була одна дівчинка, з невіруючої сім’ї. Ходила, наче подобалося, а потім, дивлюся, перестала, і зараз за сторінкою в інстаграмі бачу, що попала до прям відбитої компанії. Але я не списував би її з рахунків. Тут може, як, вибачте, в історії з сином, якому треба було полежати зі свиньми, щоб повернутися. Вона ж не одна така, схоже є й серед віруючих, коли діти ходять під тиском батьків, а насправді їм не подобається.

 

Бо підлітковий вік, це час, коли ти хочеш йти проти системи й ти йдеш за якимось вожаком. Й ось тут головне — бути таким трішки лідером думок у них, трішки вожаком. Інколи, знаєте, добре, коли от у тебе в команді такі люди, щоб для підлітків були прикладом крутості в їхньому розумінні. 

 

Тому, думаю, найголовніше завдання всіх, хто працює з підлітками — допомогти їм віднайти шлях для особистої зустрічі з Богом. Якщо вони це переживуть там до 20 років — це вже половина успіху, бо, як показує практика, саме така молодь залишається потім у церкві.

 

 

Який вплив ви хочете побачити внаслідок вашого служіння?

 

Духовний зріст. Наприклад, нехай у нашому разі буде якийсь підліток, який був дуже далекий від образу християнина, а із часом ми бачимо, що він трішки змінився, зʼявилися плоди Духа. Видно, як він спілкується з іншими й знаходить якесь порозуміння; чи стає в нього менше егоїзму, чи може він десь послухатись, десь допомогти тощо. Тобто якщо із часом з’являються такі найбільш елементарні речі, значить щось ми робимо правильно.

 

І другий прояв це, звичайно, служіння. Тобто якщо є розуміння, що необхідно послужити, — це успіх, бо зараз ніхто не хоче служити. Тобто от охочих, хто перший підійшов би й спитав, чим може допомогти, то таких немає. Тобто ми кожного разу витягуємо людей, кажемо, що робити, а люди вже погоджуються.

 

 

 

 

 

 

У нас один хлопець має такий довгий шлях свого служіння. То він прийде, то не прийде, то каже: «Ви самі можете». Я йому: «Матвій, чим би хотів займатися?» Говорить: «Ну ти пропонуй, а я буду думати». Ну і я, звичайно, пропоную, слухаю, дивлюся. Я вважаю, що правильно з ними спілкуватися, як з дорослими, навіть на деякі, можливо, не дорослі теми. Вони це відчувають, бо коли ти з ними якось зверхньо, що ти тут старший, а вони малі, нічого не шарять, вони це все відчувають і дистанціюються, а коли ти підтягуєш їх до свого рівня — це зачіпає. І я бачу зараз, що в цього Матвія з’явилося почуття відповідальності. Він десь рік сидить за пультом, але, можливо, тільки зараз у ньому пробивається ця якість, і це вже є зміна.

 

 

 

Чи змінилося ваше служіння під час війни?

 

Воно стало українською мовою. Ми зараз боремося за українізацію нашої молоді та підлітків, бо вони зросійщені повністю. І в них немає розуміння, що необхідно щось змінювати в собі. Навіть у багатьох дорослих людей немає такого розуміння, а в дітей тим паче. Вони просто цим живуть: вони говорять російською мовою із самого дитинства, практично всю інформацію чують чи читають російською мовою. Навіть я бачу, що багато батьків перейшли на українську, але діти шпрехають російською повністю. Також культура тривалий час була російською. І, наприклад, якщо старша молодь зуміла відмовитися від неї, то підлітки як слухали російську музику, так і далі слухають. І найгірше, що ми можемо зробити в цьому плані — змушувати їх розмовляти українською. Тому єдине, що ми справді можемо — подавати приклад. 

 

Зараз зі мною фактично всі, хто в молодіжці, намагаються спілкуватися українською. Чутно, що деяким це складно, але вони перелаштовуються й дуже стараються. Якщо вони хоча б зі мною намагаються українською говорити, це вже якийсь плюс. Вони співають українською пісні. Тобто церковне середовище, куди вони приходять, — україномовне. 

 

Також ми намагаємося їх вчити бути громадянином своєї держави. Принаймні трошки виховувати в них усвідомлення себе як громадянина України, частини українського народу.

 

 

Чому для вас це стало важливим?

 

Це прийшло із часом. Я виріс у місті, у якому українська — це мова колгоспника, а якщо ти спілкуєшся російською, то ти крутий. Я мав комплекс меншовартості, який був скрізь, і якось я це усвідомив. Раніше я проповідував російською, а тепер зрозумів, що це неправильно. Це має змінюватись, країна має змінюватись. Ми маємо піднімати свою мову й культуру, тому що це питання виживання. Мова та культура — це також зброя, яка має бути в нас. Це те, завдяки чому ми можемо відчувати, що належимо до одного конкретного народу. Тобто це така проста думка, і я почав із себе. Слава богу, що в мене була дружина українізована. Вона перейшла на українську ще 2020 чи 2021 року, тому мені легше було переходити.

Раніше я проповідував російською, а тепер зрозумів, що це неправильно. Це має змінюватись, країна має змінюватись. Ми маємо піднімати свою мову й культуру, тому що це питання виживання.

Які питання ви ставите собі, щоб звершувати ваше служіння ефективніше?

 

Мабуть, одне з найперших — постійні молитви з питанням: «Боже, що Ти хочеш від цього всього?» Це найголовніше. Я також дуже хочу, щоб всі, хто ходять зараз до нас молодіжку, залишилися в церкві. Чесно, я багато чого не розумію й багато чого не знаю. Але в тому, куди ми маємо далі йти, я найбільше покладаю основу на Бога. Моя ціль проста: вони мають охреститися, мають залишитися в церкві, мають вивчати Писання самостійно, потім мають вибудовувати особисті стосунки з Богом. Потім мені треба їх з молодіжки закріпити в домашні групи, щоб вони там далі зростали, і потім вони також мають обрати служіння для себе. Це лише мої орієнтири. 

 

Для цього мені необхідна команда людей, де кожен може своїм даром послужити. Мені треба якомога більше групувати біля себе людей, у яких є реально багато класних ідей. Тому що здебільшого саме команда накидує плани, що ми можемо далі робити, і саме команда багато роботи робить, тому що в кожного свій дар. 

 

Ще мені потрібно акумулювати в команду більш молодих людей, тому що мені зараз 30, і я відчуваю дуже велику прірву з їхнім культурним розумінням, їхнім сленгом. Тому маємо завдання розширити команду служителів, і це теж питання, яке я ставлю собі: кого під’єднати до команди, де взяти цих людей і подібне.

 

 

 

 

 

 

Як змінився ваш лідерський підхід до організації служіння й формування команди?

 

На мене дуже вплинули лекції з лідерства, які читав Федір Райчинець [керівник програми «Трансформуюче лідерство» – прим ред.]. Мені в голову вбилася одна теза: лідер за своєю суттю одинак. На той момент мені це здавалося дуже пафосним, але насправді ця ідея дуже велика, тому що лідер дивиться далі. Наприклад, я тягну одного хлопця грати на басу. І в майбутньому я бачу його далі, ніж він за басом стоїть. Я розумію, що його треба зараз тримати на басу, тому що це перспектива для його розвитку. Тобто я бачу його не тільки як хорошого музиканта, а й християнина. 

 

Ще один предмет у нас викладав пан Денис Кондюк [завідувач кафедри поклоніння – прим ред.]. І він дав нам читати одну книгу про менеджмент, яка теж сильно на мене вплинула. Там була частина про формування команди, і звідти я для себе взяв деякі прості тези: яка цінність ваші вашої компанії, як формувати бачення й ставити цілі тощо.

 

 

 

 

 

 

 

Мабуть, ще дуже вплинула книга Генрі Нувена «В ім’я Ісуса». Автор пропонує шикарну ідею, що християнський лідер — це той, хто служить. Якщо спочатку я намагався піти трішки диктаторським способом, щоб тебе якось люди слухали, щоб ти щось з ними міг зробити, направити, то зараз я намагаюся насамперед їм служити. Тобто я не просто головний, а той, хто перш за все має послужити іншим, а для цього треба знайти підхід до кожного. Люди не будуть всі однакові, вони всі з різними характерами. 

 

У нас один хлопець поїхав навчатися за кордон. Йому було складно з іншими членами команди, тому що він мав такий юнацький максималізм. Він вважав себе правим у всьому, і це дуже важко було зламати, майже неможливо. Із часом він почав трошки прислухатися до мене, припускати, що, можливо, він неправий. Але на це знадобився тривалий час, коли просто мовчки його вислуховуєш, коли він стоїть на своїй думці, а потім пропонуєш йому думки, що, можливо, десь може бути щось інше. Потім він почав у мене щось запитувати. І потроху вийшло з ним вибудувати зв’язок… і так з кожним. 

 

Кожна людина вона зі своїми якимись тарганами, зі своїми сильними й слабкими сторонами, тому треба вміти помічати сильні сторони, не підіймати слабкі та десь враховувати це в тому, яке їм давати служіння. Треба мати з кожним звичайні людські стосунки. Треба з ними спілкуватися, бути їхнім другом. А потім формується авторитет, і ти вже можеш щось порадити, вислухати, допомогти, і людина до тебе сама прийде.

 

 

Скажіть, чому у вас виникло бажання навчатися в УЄТС?

 

Це дуже цікава історія. Був 2019 рік. Я тоді в церкву ходив лиш номінально, прийшов там на служіння й пішов, а життєвий шлях був і далі, який був. Тоді я познайомився з однією мусульманкою. Ми дискутували на різні теологічні теми, то мені стало цікаво, зрозумів, що треба докладніше дізнатися про іслам. Знайшов ролик про іслам, мусульманський погляд і сидів слухав, виписував основні ідеї. Потім почав питати про ці речі в тієї знайомої. Вона спочатку ображалася, що я спеціально прикопуюся, але насправді та історія взагалі побудила мене ковирятися в усьому.

 

Потім я наткнувся на відео, зараз уже не пам’ятаю яке, але одного пастора, де він тлумачив писання за допомогою п’яти кроків.

 

 

До того я думав, що християнство — це максимум проповідь. Для мене не існувало світу богослов’я, а тут я дивлюся ролик, а там на прикладі Послання до Коринтян показано, як враховувати історичний контекст, культурний, текстовий, логічний і таке інше — мені просто мозок винесли. Думаю, ого, оце ж можна біблійно то все вивчати!

 

І тут мені прийшла думка навчатися в семінарії. Я її спершу відкинув, але думка не зникала. І цікаво так, коли думав, що все-таки не буду вступати, приходила якась тривога, сумніви, там, ну мені 26, яка семінарія, та куди я поїду… але щойно вирішував, що піду, — з’являвся спокій. Так тривало якийсь час. 

 

Тоді згадав, що до нас якось приїжджав Іван Іванович Русин, який є ректором якоїсь семінарії, де також викладає наша Мирослава Сметанюк. Почав гуглити: вбиваю «київська семінарія», а мені тут першою одразу й вибиває сторінку УЄТС. Вирішив написати їм на пошту, бо десь ще була внутрішня боротьба, думаю, ну хто там на пошту відповість… Аж через тиждень чи скільки прийшла відповідь. Мені реально відповіли за навчання, проживання, вартість… Думаю, ну добре, спробую. Почав заповнювати форму, там ще треба було різні документи робити, то мої батьки, як побачили, мати наче підтримала, а от батько не розумів, що це я таке надумав, довго не розумів. Але я таки подав документи.

 

Й от їду такий у Київ, думаю: «Куди ти, дурню, їдеш? Чим ти займаєшся оце». Тут ще співбесіда вийшла така собі: Сергій Леонідович Флюгрант [старший викладач кафедри богословʼя – прим ред.] ставив різні питання, які мені не сподобалися. Подумав, що все, буду їхати назад. Аж бачу, зарахували мене.

 

А далі вже було навчання, перша сесія — мені ще багато чого мозок потім зламало, але це добре.

 

 

 

 

 

Як навчання вплинуло на ваше служіння?

 

Як мінімум це служіння почалося. До цього я не служив абсолютно. На сьогодні я лідер молодіжного служіння, періодично проповідую на центральному служінні. Також до повномасштабного вторгнення інколи проповідував на заняттях в біблійній школі чи під час приготувань до водного хрещення. Це все почалося після того, як я пішов навчатися.

 

 

На завершення розкажіть, будь ласка, історію людини, на життя якої вплинуло ваше служіння?

 

Один брат в церкві, який вже веде домашню групу, планує вступити в семінарію. І от він розповідав: «Мені так подобається, як ти проповідуєш. Так подобається, як ти розкладаєш текст і підходиш до нього з різних боків: з історичного, культурного тощо». Принаймні я намагаюсь так проповідувати, але кажу це не з перспективи гордості або ще щось, а просто як факт, що людині сподобалася моя проповідь. Це його спонукало трішки глибше копати. Я одразу таких людей підхоплюю, починаю їм поступово давати різну корисну літературу. Наприклад перша книга, яку я завжди кидаю людям, — це «Як читати Біблію і не спотворювати її сенсу» Сергія Флюгранта. Це просто фундаментальна книга для кожного християнина. Отож, вона йому зайшла. Потім дивлюся, у нього є велика потреба, і розумію, що цієї літератури йому вже недостатньо. І він вирішив вступити на повноцінне навчання до семінарії.

 

Ще маю доволі цікавий приклад. У минулому я був рок-музикантом, у нас навіть була своя тусовка. І я мав знайомого, який відвідував ці концерти. Я з ним дуже давно не спілкувався, а потім дивлюсь у соцмережах, що він виклав фото з якоїсь домашньої групи. Так собі глянув, думаю, класно, може, покаявся й у церкву прийшов. Ну й забув за це. Через деякий час спілкуюся з нашим спільним другом, а він каже: «Пам’ятаєш Андрюху? Він бачив, як ти викладаєш фото з навчання. Його це дуже зачепило, і він сам пішов у церкву, покаявся й зараз планує ще навчатися». Я був дуже здивований. Розумієте, я людині взагалі нічого не казав, але Бог проводив з ним Свою роботу, і якось моя історія на нього вплинула. Для мене це ще одне підтвердження, що все-таки, попри всі сумніви, варто було прийти навчатися.

 

 

 

 

 

 

Авторка тексту: Єлизавета Тромса, менеджерка з комунікацій УЄТС.

Підпишіться на новини