Психологічна допомога під час війни

Ірина Стефаненко — дружина, мама 2 дітей, лікар, менеджер, психолог, студентка програми «Практична психологія». З початку повномасштабного вторгнення разом зі своєю церквою створила групи підтримки для чоловіків та жінок. Отож говоримо про важливість психологічного консультування й особливості його інтеграції в церкві.

Розкажіть про ваше служіння та як воно змінилося з початком повномасштабної війни.

Протягом останніх 7 років служу в недільній школі в церкві «Ісуса Назарянина», місто Вінниця. Це служіння — моя окрема любов. Тоді ми планували створити в церкві будинок для дітей-сиріт, яких будемо забирати з інтернатів, коли їм немає куди піти. Ми знали, що для роботи з ними буде потрібен психолог, тому я й пішла вчитися на психологію в семінарію, хоча тоді ніхто з моїх лідерів не знав, чим це закінчиться.

Коли почалася війна, то багато що змінилося в тих планах. Наша церква впродовж 2 місяців надавала прихисток різним людям. Ми служили так, але не розуміли, що буде далі.

Зрештою, разом з двома іншими членами церкви ми створили безоплатні жіночі й чоловічі зустрічі для членів нашої церкви, де люди можуть отримати консультацію і відновитись. Ми їх окремо розділили. Я проводжу групу підтримки для жінок, вона називається просто «Жіночі зустрічі». І є група підтримки для чоловіків — «Чоловічі зустрічі».

Зараз я бачу 2 варіанти розвитку цих груп. Можливо, люди будуть запрошувати своїх невіруючих друзів. І тоді перший варіант — лишити це й далі як групу підтримки, але мікс: віруючі й невіруючі. Можливо, так і церква наповниться. Другий варіант — буде окрема група для людей, які зі світу прийшли, і окремо — для віруючих. Загалом, подивимося, як воно буде далі. Але думаю, що за цим велике майбутнє.

Розкажіть, як проходить ваша типова жіноча група підтримки?

Для кожної зустрічі ми робимо фотозону, створюємо атмосферу. Навіть думаємо, що нам варто обов’язково додавати якісь запахи. Далі ми молимося й розпочинаємо тімбілдинг: потрібно трошки розрухати людей, щоб вони могли розслабитися.

Потім я проводжу теоретичну частину. Наприклад, одна зустріч була присвячена любові до себе. Тоді багато жінок виявили, що любов до себе — це правильний менеджмент своїх ресурсів. Це зовсім не егоїзм, це нормально. 

Після цього робимо арттерапевтичну техніку. І далі — вільне спілкування за чашкою кави, смаколиками та всяким таким.

А як це проходить із чоловіками?

Приблизно так саме, щоправда, їли аж 2 рази: спочатку і після. Взагалі, щоб чоловіків заманити на зустріч, довелося двічі об’явити, що буде їжа [сміється]. Єдине, теоретичну частину робив мій наставник, а я проводила тільки арттерапевтичну техніку.

Це дуже важливо — робити такі зустрічі для чоловіків. Мені здається, що оскільки чоловіки часто самі не дуже охоче йдуть на подібне, то для них менше проводиться таких зустрічей. Просто не знають, як їх зібрати. А може, вам просто треба хтось, хто б це започаткував.

Напевно, з чоловіками складніше працювати в такій групі?

Так, з чоловіками було важче. Розумієте, у нас невелика церква, де всі одне одного знають, тому я знайома зі всіма, хто прийшов на чоловічу зустріч. І відповідно спочатку було трошки спротиву. Добре, що мене підтримали пастор і лідер, які також брали в цьому участь.

А ще важко, бо чоловіки інші. По-перше, у них емоції є інакшими. По-друге, серед чоловіків немає такої культури говорити про свої власні переживання, почуття, емоції. Тобто існує думка, що коли ти говориш про свої проблеми — ти «слабак» і програв. Також наша культура створює певний тиск на них: якщо ти чоловік, ти маєш бути підтримкою, опорою і захистом сімʼї, фінансовою подушкою, батьком. Ти ніколи не хворієш, ніколи не плачеш, тебе ніколи нічого не турбує. Завжди холодний розум. Словом, супермен.

Можете розказати, як виглядає ваша робота на рівні психологічного консультування?

Спочатку я запитала пастора, чи можу я консультувати на території церкви, бо хотіла зробити наживо групу підтримки для тих, хто постраждав від війни. Він дозволив. Тоді на пробу провела для вчителів недільної школи зустріч з арттерапевтичною методикою і запропонувала свою допомогу або, якщо зі мною некомфортно, пропонувала відправити до своїх колег. Так у мене й почало відбуватися консультування.

Потім якось так дивовижно склалося, що стали звертатися й світські люди. Як вони мене знайшли, я не знаю досі, але так само приділяю їм час, і ми працюємо.

Під час консультування я працюю з тими запитами, які проходжу зі своїм терапевтом. І це дуже цікаво. Наприклад, я пропрацьовую якісь свої проблеми дитинства.

Чи доводилося вам працювати з кимось, хто зазнав певної травми у зв’язку з війною?

Я вела групу підтримки для тих, хто перебував в окупації. Мали 7 чи 9 зустрічей. Це була дуже важка група, але з деякими людьми навіть залишилися дружні взаємини. Я не можу сказати, що групова робота повністю допомогла людині подолати травму. Ні. Але це вже кроки до зцілення.

Насправді помітила, що людям дуже страшно працювати, коли вони мають свій біль. Мене завжди запитують, чи можна дати мій номер людині, яка була в окупації, і я, звичайно ж, погоджуюся. Проте водночас розумію, що переважно люди бояться звертатися по допомогу й почати працювати, адже речі, які відбуваються з травмованими людьми ірраціональні. Дуже важко перебороти цей страх і комусь довіритися, особливо коли ти все ще перебуваєш у постійному відчутті небезпеки. Таке перманентне відчуття не дає можливості звернутися до психолога, тому що це ще одна небезпека, яку треба подолати.

Які питання ви собі ставите, щоб ефективніше служити людям?

Мені зараз важливо вирішити, у якому напрямі розвиватися далі. Тому що психологія така штука, що скільки будеш працювати, стільки й вчитися. Я дуже люблю свою роботу [у фармацевтичній компанії], але поєднувати її зі служінням стає дедалі важче. Я розумію, що мені колись доведеться робити вибір, і я зараз про це запитую в Бога. Як далі рухатись у роботі? Чи буде психологія моєю основною роботою з часом? Чи вона зможе мене прогодувати? Чи залишатися мені на своїй теперішній роботі?

Також я ставлю собі питання щодо власної терапії, як довго вона має відбуватися? Коли її припиняти? Я прекрасно розумію, що можу дати людям тільки те, що маю сама.

Ще один виклик для мене — не впасти в психологію занадто, а залишатися психологом з дуже твердим християнським світоглядом і насамперед служителем Божим. А психологія — це радше інструмент служіння Богу. Найбільше я хочу залишатися в Божій волі й розуміти, що Він від мене хоче.

Окрім того, маю питання й у самому служінні зустрічей. Я розумію, що є частина моєї компетенції, а є пасторське консультування чи наставника. І для мене велика відповідальність не залізти туди, куди не потрібно. Я запитувала свого лідера, як мені зрозуміти, коли краще відправляти до нього. Виявилося, що навіть йому було важко якось чітко це означити. Ми дійшли до того, що, якщо людина страждає від не такого явного гріха, може, недбалості духовної, може, не піклується про свої духовні потреби або щось таке, тоді людину має наставляти все ж священнослужитель. Зараз я уже десь усередині знаю, що мене має насторожити, щоб скерувати людину до пастора, але не можу цього передати словами.

Як навчання в семінарії вплинуло на вас і ваше служіння?

Мій світогляд розширився. Таке враження, що в мене були шори, які мене обмежували. Я стала толерантнішою до якихось світських моментів, тому що почала краще розуміти, чому відбуваються ті чи інші речі. Я стала більше спілкуватися й стала менше засуджувати.

А ще я зрозуміла, що богослов’я — це так смачно. Раніше я думала, що в семінарії всі ходять строєм, всі дуже суворі, а виявилося навпаки. Усі такі прості, привітні й чудові люди. Якось мені стало цікавіше жити після семінарії.

А щодо служіння… Мені здається, що я тільки почала входити в нього. Маю на увазі, що служіння тільки зараз стає таким, яким мало б бути. Здається, і так наче все знаєш, що тут такого. А тепер я зрозуміла, як воно насправді. Наприклад, завжди думала, що діти мають 45 хвилин мене слухати, навіть півтори години. А виявилося, що, якщо вони мене послухали 15, — це вже для них круто й вони взагалі зірки. Або наша молодь. Останнього разу ми з ними вивчали ненасильницьке спілкування. Реально, вони мене слухали півтори години – святі діти.

Я завдяки цьому помітила, що тепер розумію, яку інформацію треба доносити, як її доносити, тобто такі практичні речі: подача, проведення, сам тренер. Все це ну дуже круто. Одна річ, коли служиш як непрофесіонал — у тебе тоді просто це виходить. Зовсім інакше, коли ти маєш відповідні знання й навички. Зараз ті речі, які раніше я робила як аматор, роблю вже на професійному рівні. І це приносить кардинально інший результат.

Я не знаю, як воно буде розвиватися далі, але наразі можу сказати, що це моє покликання.

Поділіться, будь ласка, історію конкретної людини, на життя якої вплинуло ваше служіння.

Одна з сестер дала мені такий відгук: «Люди довкола кажуть, що я змінилася, що стала вільнішою». Ось оце те, що я так можу розказати. Я розумію, що впливаю на життя людей, але якось не ставила собі за мету це досліджувати. Проте дякую вам за питання. Мабуть, варто все-таки приділити цьому увагу.